— Ага, — відповів за всіх Богдан. — А діамант тут до чого?
— Не поспішайте, буде вам і діамант. Про його існування, до речі, багато хто знав. Козицький був марнославною людиною, часто ним хвалився — інших чеснот у тієї людини не було. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Далі дуже довга історія, часу в мене не надто багато лишилося, — Сокирко глянув на годинник, спохмурнів на мить: — Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций — рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант.
— І де ж? — тепер вирвалося в Данила.
— Е-хе, якби знали, де — давно б знайшли! Бо, за словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…
— Що за фрази?
— Справді марення, — Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. — Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде». Ви щось розумієте? Я — ні, чесно, — Сокирко розвів руками, підвівся: — Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять — хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?
— Та ні, — сказав Данько, підводячись. — Самі вже підемо. Дякую, Георгію Дмитровичу. Вибачте, що потурбували.
— Та нічого, нічого, — благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. — Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…
Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний — не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся — надмірна цікавість зараз теж не потрібна.
Підозріло це.
Коли поверталися до виходу — мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.
Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.
Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.
Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі — чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!
Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.
Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.
— Бачили? — запитав Вухо.
— Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, — мовив Богдан відсапуючись.
— І так само ясно — вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, — пояснив Данило.
Читать дальше