Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Чули, — так само від імені всіх погодився Данько. — Тільки він, здається, не розбійник…

— О! — кудлатий Сокирко з поважним виглядом націлив у стелю вказівного пальця. — Бачу, правильного батька синок! Для тих, кого Кармелюк потріпав свого часу, він дійсно був розбійником. Як там у пісні:

«Зовуть мене розбійником, бо людей вбиваю. Я ж багатих убиваю — бідних награждаю». Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости. Устим Кармелюк, молоді люди, такий самий розбійник, як-от, знаєте, Робін Гуд. Звичайно, що людина-легенда сама по смерті легендами обростає. Зокрема, і про скарби розбійницькі… От не може такого бути, щоб Кармелюк чи його сподвижники все-все, що забирали в поміщиків, роздавали селянам. Так, у всякому разі, говорять уже скоро, як дві сотні років.

— А ви самі як вважаєте? — поцікавився Данило.

— Я — історик, юначе, — Сокирко розвів руками. — Мушу працювати з фактами і лише з них робити якісь висновки. От ти міг би дослідити бивень мамонта, не бачачи цього самого бивня?

Данило втримався від відповіді — просто знизав плечима.

— Бачиш — так само з легендами про скарби.

— Про діаманти! — вирвалося в Богдана.

— Ага, ось ви про що! — посмішка директора музею стала ще ширшою. — Так би й сказав, Даниле, що твій батько теж десь почув уже про Зміїну Голову! Для чого ця конспірація, так би прямо запитали!

Богдан почервонів. А Данило проказав із напускним каяттям:

— Ми боялися, що засмієте нас… Це ж наче казка…

Навмання сказав. Не знав нічого. Просто відчув правильний напрямок — і зробив ще один обережний крок уперед.

— Казка — не казка, але реальний факт таки має місце.

Сокирко зручно вмостився на стільці, схрестив руки на грудях.

— Є в архівах поліцейські протоколи, датовані тими роками, коли по нашому краю гуляв Устим Кармелюк. Не все збереглося, але щось лишилося. І ось серед тих старих паперів, писаних більше як сто п'ятдесят років тому, є свідчення розбійника Охріма Куцого, одного з друзів Кармелюка. Царські війська врешті решт придушили повстання, багатьох убили, багатьох у полон взяли. Охрім Куций міг врятувати своє життя в обмін на Зміїну Голову. Так, молоді люди, називається великий діамант.

Сокирко розставив великий та вказівний пальці, показуючи, якого приблизно розміру може бути коштовний камінь.

— За переказами, діамант овальний та трошки приплюснутий з боків і справді схожий на голову змії. За такий діамант можна було купити цілу губернію. Або — високу посаду навіть не в Києві, а в Петербурзі, столиці Російської імперії. Туди поглядав Козицький, бо на той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова, таким чином, лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.

— А замок? — поцікавився Вухо.

— Сам замок, щоб ви знали, прибутку не дає. Цей Станіслав Козицький, про якого ми говоримо, отримав замок у спадок від батька. Той — від діда. А прадід, польський шляхтич Зиґмунд Козицький, цей замок і збудував. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську, царську, правнук шляхтича погодився вірою та правдою служити цареві — аби лиш замок, титул та землі лишити за собою. Навіть перехрестився з католика на православного. Отакі бували справи. Саме в ті часи захотів пан Станіслав прадідів замок перебудувати. Найняв добрих інженерів, котрі тямлять у будівельній справі. Серед них був Михайло Ружич, дуже тямущий чоловік. Кажуть, це він особисто склав проект «кімнати страху» за наказом власника замку.

— Там що, атракціон якийсь? — зацікавлено спитала Варвара. — Опудало графа Дракули?

— Ні, — хитнув головою Сокирко. — Це зараз «кімната страху» — справді атракціон з опудалами. Раніше власники подібних замків дуже боялися стати жертвами нападу. Тому облаштовували собі потаємні кімнати, куди можна заховатися, коли стане зовсім страшно. І пересидіти там напад ворога. Або — втекти з цієї кімнати за межі замку, для чого там робили інший вихід — підземний. Звісно, про цей сховок мало знати лише дуже обмежене коло людей. Тому креслення Ружич носив Козицькому особисто. А роботи будівельники вели тільки під наглядом князя, більше нікого він не підпускав. Будували це все близько року. Ну, а потому, коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти, і то — дивом. Князь оголосив Ружича поза законом. Так інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником. Цікаво?