Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Затиснута у відкидній халабуді, я не бачила як слід довколишніх краєвидів. Дорога бігла назустріч нам, дерева й поля миготіли повз наш візок.

Зима була саме в розпалі, перше січня. Село мало веселий вигляд. Ми з Капітаном помітили це, під'їжджаючи до села, що загубилося десь на краю землі, далеко від великих доріг, зв'язане з ними майже непроїзними путівцями.

Десять чи дванадцять садиб місцевих фермерів було розкидано то тут, то там, скромна мовчазна церковка височіла трохи оддалік, та ще один будиночок, не схожий на інші, впадав у вічі; то був, напевно, колишній церковний дім, а тепер — володіння Старого Корсара.

Село мало гарну сувору назву — Ардр, і мені здавалося, що в ній криється щось поетичне, далеке й трохи терпке, знайоме ще з мого дитинства. Ми приїздили сюди раз на рік, звичайно провідували дідусевого приятеля першого січня…

Ще до того, як наш кабріолет зупинився перед маленьким білим будиночком, обведеним унизу чорною фарбою, старий моряк помітив його крізь вікно і зустрів нас на порозі.

Він зашкандибав назустріч нерівною ходою, що кожного разу вражала мене. Я завжди забувала про його дерев'янку, бо старий зовсім не скидався на каліку. Він був такий ставний, моторний.

— Салют, шефе! — озвався до нього Капітан, і очі йому засяяли радістю від зустрічі з давнім приятелем.

— Салют, командире! — поважно (він майже ніколи не усміхався) відказав той.

Потому він поплескав мене по плечу з тією мовчазною фамільярністю, що нею завжди вшановував мене.

— Ну, то що, юнго? — Певно, він прозвав мене «юнгою» за мою круглу голову й біляве волосся, коротко пострижене й кучеряве. — Ростемо помаленьку?

І знову поплескав мене по плечу, підморгнув і зміряв поглядом, ніби оцінюючи на око цього самого «юнгу», як коня на ярмарку.

— Нічого: міцні литки, гострі очі. Все як слід, — похвалив він. — Але скоро я, певно, вже не зможу називати тебе «юнгою»! Ти стаєш дорослою дівчиною!

Він запросив нас до вітальні, що займала весь перший поверх невеличкого будиночка.

Коли вдвох з Капітаном вони почали згадувати своє минуле морське життя та воєнні роки, я одійшла від них. Мене ще з дитинства завжди приваблювала чудесна стара лампа на виступі каміна. То був великий абажур, обтягнутий колишнім морським прапорцем для сигналізації азбукою Морзе, побляклим від довгого вжитку, водяних бризок і штормових вітрів. А під ним — велика скляна колба — прозора, сіро-зелена, кольору морської хвилі, наполовину заповнена водою; всередині колби — два мініатюрні, тонкої роботи фрегати із світлого дерева брали один одного на абордаж.

Досить було торкнутися абажура — і поверхня води починала гойдатися, два крихітні кораблики рухалися — все ніби оживало, і ви бачили справжній бій.

Скільки ж неймовірного терпіння і майстерності треба було докласти Старому Корсарові, щоб змайструвати, деталь за деталлю, з допомогою довгого пінцета, це маленьке чудо, а потім крізь вузеньку шийку колби опустити деталі всередину і скласти свій маленький шедевр?

Ми з Гійомом завжди милувалися ним, коли бували тут. І цього року я, хоч уже навряд чи мала право носити титул «юнги», була зачарована цим витвором.

Зненацька одна Капітанова фраза одірвала мене од споглядання.

— Чи ви пам'ятаєте, шефе, того малого хлопчину, котрого ми підібрали у Нарвіку?..

Голос дідуся лунав на диво спокійно, буденно. Так він міг би сказати щось звичайне, приміром: «Ти ж добре пам'ятаєш, Фанні, Робера Дебреске, який навчив тебе читати?..»

Я стрепенулась, але не сміла обернутися, бо відчувала, що дідусь дивиться на мене.

— Чи я пам'ятаю оте вовченя, питаєте? Дуже добре пам'ятаю, командире! Хіба ж таке можна забути! Пригадуєте? Він проплакав тоді цілісіньку ніч, і ніхто на борту не міг його втішити. Та й справді, воно, бідолашне, натерпілося горя, перш ніж попало на наш «Сіріус»… Ну, за ваше здоров'я, командире, — я п'ю за вас! І хай новий рік буде в усьому щасливий для Сонячних Дзиґарів. Юнго, коли скінчиш гратись у війну, я й тобі наллю чарочку.

Аж тепер я обернулася. Старий Корсар підсунув до мене кришталевий келишок, повний прозорого вина. Я підійшла, сіла, поздоровила, як годилося, спершу господаря дому, потім дідуся.

Дід уже трохи підпив і тепер, стискаючи в руці свою чарку з вином, глипнув на мене, мовби хотів зазирнути мені в душу, і зразу ж одвернувся.

— Ваша правда, шефе! Важко забути того малюка. Але ж це сталося так давно, що я вже, бігме, й не пригадую, який він був з себе. Шкода, що не збереглося фотографій з тих днів!