Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Майстер з родиною, здається, поїхав на хрестини до Віска, хтось наче казав мені,— додав інший хлопець.

Я урвала їхні виправдання і потягнула хлопців до надвірних сходів у флігель, де раніше був склад на борошно. Десь тут мала бути кімната Яна, і я сподівалася, що він не замикає її на ключ.

— Не штовхайтесь, обережно! — гримнула я, не даючи їм зайти до кімнати: досить того, що ми з Інгвільд увійдемо, висушимо й зігріємо хлопчака. — Та не здумайте попереджати його батьків! Ви б тільки налякали їх до смерті через якісь дурниці! Ми самі з Інгвільд потім підемо до них.

Хлопці так слухняно скорилися моєму наказові, що я б посміхнулася, коли б не побачила, як нетерпляче поспішає Інгвільд і як дрібно тремтить хлопчик у неї на руках.

У кімнаті Яна було одне-єдине вікно, і ранній зимовий вечір уже виповнив усі її закутки. Я засвітила електричну лампочку, допомогла Інгвільд роздягти хлопчака, стягнути з нього мокрий і холодний як лід одяг. Потім ми заходилися розтирати його, аж поки щоки йому стали яскраво-червоними і нам здалося, що він уже не простудиться.

Інгвільд натягнула на хлопчину якийсь шерстяний Янів светр, а я зняла з ліжка й загорнула його в теплу ковдру.

— Ти знаєш цього малого? — спитала Інгвільд.

— Трохи… Це Марк Валеф. Йому років десять. Минулої зими він відповідав мені з катехізису. Я добре тоді намучилася з ним. Ти пам'ятаєш, Марку?.. Ну, то які ж богословські чесноти ти знаєш?

Він кинув на мене з-під густих брів бистрий дикуватий погляд. А втім, я могла б заприсягнутися, що в тому погляді прозирало й легке глузування.

— Віра, — проказав він. — Надія… і Свобода.

— Молодець! — похвалила я. — Отепер я бачу, що ти живий.

Потім, звертаючись до Інгвільд, сказала:

— Ти можеш тут лишитися з ним? А я піду до Сонячних Дзиґарів пошукаю Яна. Хай він своєю машиною одвезе хлопчака до батьків.

Інгвільд кивнула на знак згоди. Та я не могла втриматися від спокуси затриматися ще на якусь мить, позираючи на хлопчака, який, здавалось, уже почав дрімати. А особливо пильно й жадібно я дивилася на цю незнайому мені кімнату — Янову кімнату…

Потому я навшпиньках переступила поріг і тихо причинила за собою двері.

Я чимдуж бігла до Фовемберга.

Почав падати сніг. Здавалося, він летить так само швидко, як я, тільки в зворотному напрямку. Там, унизу, він бився в шибку вікна, за яким Інгвільд, певно, вже нетерпляче ждала мого повернення. Кімната, де я лишила її,— це вузьке й таємниче володіння Яна, — в моїй уяві була тепер ще похмуріша й темніша, спогад про неї не давав спокою. Здавалося, я бачу, як Ян ходить між цими побіленими стінами, похилою стелею, що поступово сходиться з підлогою, і вставленим у пази вікном, заокругленим угорі. На підвіконні — вазон, химерна рослина з рожевими квітками, що їх ми називали «краплинами крові», тягнеться своїми листочками до сонячного світла. Ще в кімнаті я пальцем помацала землю в вазоні й упевнилась, що Ян не забуває вчасно поливати квіти.

Між іншим мій погляд затримався тоді й на письмовому столі. Купа книжок на ньому свідчила про допитливість і любов хазяїна цієї кімнати до поезії. А потім окремі штришки, підмічені то тут, то там, завершили картину цього скромного житла самотнього хлопця, котрий ніби щойно вийшов звідси, кинувши в безладді одяг на стілець. Якби я не так поспішала, то, певно, трохи прибрала б у кімнаті, як старанна й дбайлива господиня. Помітила ще відкриту коробку з-під дорогої фірмової кави і не втрималася — підняла кришку й зазирнула всередину. Потім на очі мені попала грілка-спиртівка, геть забризкана молоком, — безперечна жертва Янової неуважності, бо поруч із нею лежав аркуш із нотами — популярна пісня «Це мій товариш».

Розглядаючи далі кімнату, я помітила прибиту до стіни репродукцію картини. Глянула на неї — і остовпіла: це обличчя з загадковою усмішкою, такою схожою на дивну усмішку Яна, — чи не належало воно одному з єгипетських фараонів? Так, я справді бачила його в підручнику стародавньої історії…

Того ж вечора Інгвільд розповіла мені: коли я подалася до Фовемберга, вона знічев'я підійшла до репродукції і спробувала розібрати напис, дрібно-дрібно надрукований унизу. Тутанхамон! То був Тутанхамон, молодий казково-таємничий фараон, що помер у двадцять років…

Інгвільд, як вона згодом розказувала, довго дивилася на репродукцію, силкуючись прозирнути крізь цю дивну маску, вирізьблену з каменю, проникнути в таємницю Яна. І коли на простому табуреті біля узголів'я ліжка ненароком помітила забутий лист, то їй, ніби під чарами таємничого погляду Тутанхамона, захотілося взяти й прочитати його…