Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Справді,— сказав він, не припиняючи роботи й розмірено вгризаючись стамескою в дерево, — я вже якось бачив цього хлопця на автомашині… їй-богу, не розумію, що за радість займатися латиною між двома ходками з борошном…

І все-таки він розумів усе. Даремно я цілий тиждень робила над собою героїчні зусилля, щоб нічого не говорити, не згадувати жодним словом свого дивного знайомця, Гійом раз у раз незлобиво підсміювався з мене:

— Ну, як, ти все ще думаєш про свого коханого?

Та коли настав четвер і Ян не прийшов, Гійом і слова не зронив. Він любив часом дражнити мене, але ніколи не міг би завдати справжньої прикрості…

То була перша химерна вихватка Яна. Ми так і не дізналися, чому він не прийшов тоді на. побачення. І згодом він ніколи не пояснював своїх вчинків, але тепер я розумію, що тільки інстинктивний страх та соромливість утримали його в той день од візиту до Сонячних Дзиґарів.

Через тиждень, наступного четверга, я вже й не ждала його. І все-таки він прийшов. Постукав у шибку, просто, ніби давній знайомий, якось тихо, крадькома, наче сподівався, що його й так почують.

Гійом кудись пішов, Капітан був у своїй кімнаті. Я саме домивала кахляну підлогу на кухні. Постукуючи дерев'яними сабо, зі щіткою в руках, розчервонівшись од роботи, я відчинила двері. Ян оглянув мене з голови до ніг. Я й собі не дуже схвально позирала на його сумнівної чистоти чоботи.

— Не заходьте! Почекайте хвилинку.

Побігла до буфета, схопила зо три газети й шпурнула їх на підлогу, йому під ноги.

— Тепер можете увійти.

— Наступного разу я принесу свої газети! — пообіцяв він.

Хлопець ступав обережно, мов канатоходець. Зненацька спинився, — його увагу привернула одна сторінка з «Голосу Півночі». В газеті біля його ніг виднів заголовок великими літерами.

— «Команда „триколірних“ з Ліля розгромила „бульдогів“ Примор'я»… — голосно прочитав Ян. — Ех, ех! Я бачу, в цьому домі люблять справжню літературу!

— Ніхто в світі не вміє так розмовляти латинською мовою, як Вергілій і ви, пане Оффланж, правда ж?

Це мій дідусь, з'явившись на порозі кімнати, відповів замість мене на Янову репліку. Ян рвучко обернувся.

— Даруйте, Капітане, — мовив нерішуче після короткої паузи. І, розвівши руками, щоб краще показати, в якому він зараз безпорадному становищі, сміючись од щирого серця, додав з такою невимушеністю, що я була вражена:

— Ну як я можу підійти й привітати вас? Фанні загнала мене на цей газетний острівець, заборонивши навіть ворухнутися!

Дідусь прибрав покірливого вигляду:

— Фанні миє кухню раз на три місяці. І тоді — це священнодійство.

Я вдоволено переводила погляд з одного на другого й думала: ці двоє напевно знайдуть спільну мову — або я нічого не розумію в людях!

А Ян тим часом уже заволодів моєю ганчіркою і, зігнувшись, почав відступати задки до плити і, відходячи, витирав свої сліди на кахлях підлоги.

— Ну от! Чи ви тепер задоволені, сувора господине? Отак, насмішкувато й невимушено, Ян уперше переступив поріг нашого дому.

А проте з того самого дня — зовсім проти своєї волі, я певна цього, — він порушив спокій нашого життя.

Я мов бачу, як він стоїть, спершись ліктем на виступ каміна, поставивши ногу на решітку, як це часто робив Гійом. Я мала звичку дражнити брата, показуючи на олов'яний джбан для вина, що стояв на високому виступі каміна.

— Ти вже не ростеш, бідолашний старигане! Твоя голова ніколи не досягне цього джбана з вином.

А от довгий худорлявий Ян легко діставав до джбана. Тінь його рухалася, заламувалась, розпливалася, відбиваючись на стіні. А з другого боку я бачила Капітанову сиву круглу голову, — притулившись до спинки широкого м'якого фотеля, він дивився на височенного хлопця й казав:

— Даруйте, пане Оффланж, але ж ми нічого не знаємо про вас, окрім того, що вам вельми до смаку латинська мова й борошно…

Чи відчув тоді мій дідусь глибину цих простих слів? Гадаю, ні. Тільки Ян міг зрозуміти їхню слушність. Чи не торкнулися вони, ті слова, попри всю їхню банальність, незагоєних ран його серця, його драми?

Сьогодні я запитую себе про це, дивуючись, як ця Капітанова фраза, так необдумано кинута в ту першу зустріч, не відштовхнула від нас Яна, не змусила його ще дужче замкнутися, приховуючи свою таємницю…

Я знову ніби бачу просторе — одинадцять на сім метрів — приміщення, де була Гійомова майстерня, — її грубі кам'яні стіни, вимощену кахлями підлогу, сволок з грубезних колод, розділений у поздовжній своїй частині на дві арки, — такі склепіння можна побачити в маленьких сільських церквах романської доби. Але в ній було щось і від марокканського стилю. А до того ж по боках каміна ще оті важкі дубові, обтягнуті широкими довгими червоними ременями фотелі — витвори мого брата. Над каміном Гійом приладнав кілька морських прапорців, на канапі розстелив хутряне укривало. І коли, за браком місця, сюди перетягнули й поставили в кутку наше стареньке фортепіано, що давно б мало відслужити свій вік, — це вельми гармонійно доповнило Гійомові володіння.