Клод Кампань - Діти морських туманів

І Ян закінчив, знизавши плечима:

— Отож я й питаю себе, де ти могла знайти корсарів серед своїх предків?

— Корсари, як тільки траплялася нагода, поверталися додому, — відказав за мене дідусь. — Так само, як це роблять тепер наші рибалки з Етапля. Добре, коли їм вдається навідатися до родин двічі на тиждень. Таку принадну країну, як наша, не можна забрати з собою в кишеню, наче олівець чи носову хустину!

…Трохи пізніше ми лишилися вдвох у великій вітальні. На землю вже спустилися ранні сутінки, й довелося засвічувати лампи. Отож ми згадали принагідно про ту пору року, коли дні бувають найдовші… Говорили про те, що треба любити без будь-яких ілюзій цей край, де густі морські тумани й дощі можуть вкрасти навесні тижнів зо два підряд, зате потім ясні погожі дні повернуться і в листопаді, якщо їм заманеться.

— Незгірше, як у нас у Бергені! — зауважив Ян. Він сидів біля піаніно, поклавши руки на кришку.

— Якщо хочеш послухати музику, Фанні, я можу трохи пограти.

Ми були самі в залі; дідусь пішов у свою кімнату, Гійом тепер повертався з Рейд'єра пізно. З гострою заздрістю я уявила собі мого брата біля Годлен, його коханої нареченої, подумала про їхню любов, таку ясну й безхмарну, як світанкова зоря, що сходить над сільською хатиною поблизу морського узбережжя.

— Я й сама не знаю, чого хочу. Та якщо вже ти сів до піаніно, то грай! — пробурмотіла я.

Я була стомлена й сумна, так наче довго-довго блукала якимсь лабіринтом. Не мала сили навіть розпалити вогонь у каміні. Сиділа на кам'яному виступі каміна, спершись підборіддям на коліна, і згадувала роки своєї ранньої юності, коли я верталася з колежу і ось тут, на цьому самому місці, готувала домашні завдання, осяяна відблисками полум'я, під шурхіт Гійомового рубанка, а Капітан, умостившись у своєму кріслі, задумливо дивився на вогонь і розповідав про нічні вахти, про друзів-моряків і кораблі, на яких він колись плавав…

— Як добре було б, аби мала зараз п'ятнадцять років… — сумно прошепотіла я. — І щоб нічого ще не було в моєму житті! Ні Інгвільд, ні тебе… Ні… всього іншого!

— Іншого?.. Ти хочеш сказати: Годлен, Гійомових заручин? Мого повернення? А може… Нікола?

У відповідь я тільки ствердно кивнула головою. Янове обличчя здригнулося, наче від невимовного болю. Запанувала мовчанка… Довга й важка. Чи й у Яна виникло таке відчуття, що ця гра в мовчанку стає нестерпною? Ось він розкрив піаніно, пальці його пробігли по клавішах, і в кімнаті полилися мінорні звуки.

— Бути подібним до компаса, чия стрілка не знає, де північ, не дуже приємно й весело, запевняю тебе! Життя погано влаштоване, моя бідолашна Фан. Чому доля дала мені дві батьківщини! І надто багато батьків! Тоді як тобі їх бракує… Мати завжди тата й матусю — це так добре. Чи знають вони про своє щастя, оті двоє дівчаток, яких я частенько стрічаю на сходах, коли вертаюсь до себе, на мол Сен-Бева?..

Фрази його раз у раз переривалися музичними акордами. Тепер Ян пригадував недавній вечір у домі поблизу морського рейду, де він мешкав. Гаррісонів запросили на обід у село. Ніколь і Лінда полягали вже спати. Ян, лишившись у вітальні, перед розкритим роялем, заграв. А трохи пізніше на порозі кімнати знову показалася Лінда. її довге волосся кольору темного золота впало на голубу нічну сорочку, дівчинка простяглася на килимі, спершись підборіддям на згорнуті руки, щоб послухати Янову гру. Вона не промовила ні слова. Ян теж грав мовчки, гортаючи ноти, і час від часу поглядав на мовчазну маленьку фею. Скінчилося тим, що Лінда заснула. Тоді Ян поніс її до кімнати.

— І, знаєш, нараз мені здалося, що я на десять років старший і що це я несу свою власну дитину…

Сьогодні я знаю — він був щирий тоді. Але в ту мить!.. Я схопила коробку з сірниками і зламала не один сірник, поки спромоглася запалити вогонь. Мені хотілося спалити, розірвати Яна!

«Якщо тобі так хочеться голубити своїх дітей, то, може, пора вже одружитися, га?» — кортіло мені крикнути йому в обличчя.

Дрова, добре висушені за літо, весело спалахнули і з тріском розсипали навсебіч іскри. Проте ця моя гарячкова, швидка відповідь якось застряла в мене на устах… Заполонений спогадами Ян мрійливо вів далі:

— А це тобі нічого не нагадує?.. Інгвільд одного січневого вечора, коли вона гостювала у вас, вмостилася на хутряному килимкові, що зараз лежить перед каміном, поклавши голову на схрещені руки, на її волоссі й щоках сяяли відблиски полум'я…

І одразу ж він перестрибнув у сьогоднішній день: