Клод Кампань - Діти морських туманів

Поки сервірували твій столик, ти вийшов і, засунувши руки в кишені, роздивлявся навколо. Мені не видно було здалеку твого обличчя, але я досить добре знала тебе і догадувалася, що вираз у тебе — задумливий і мрійливий. Ти ніби признавався в чомусь цьому маленькому клаптеві моєї землі, яка лежала в чарівному м'якому серпанку травневого дня, оповита легким морським туманом. Над фортечним муром старовинного маєтку звисало нерухоме листя дерев, вода в рові була спокійна-спокійна. Обабіч сільської вулиці, що тягнулася вдалину, здіймалися вгору вузлуваті дуби, наче старезні діди, і кожній хаті тут було щонайменше сто років, Яне, і скидалися вони під очіпками з рожевої черепиці на добрих спокійних бабусь. А далі, в густій траві, яка облямовувала краї шосе, де майже ніколи не проїздили машини, рів усміхався білими стовпчиками.

Чи почув ти глибинний голос мого краю, який мовчазно виспівував тобі свою душу? Сільські діти, які гралися на чистому свіжому повітрі від перших вербових котиків до останніх каштанів, різдвяні дзвони над полями і луками, вкритими незайманим снігом. І яким меланхолійним здається заокруглений круп коня-ваговоза, одного з тих булонських ваговозів, що їх ще можна коли-не-коли побачити крізь блискуче від дощу листя тополь поряд з гуркотливим трактором.

Дівчинка-служниця покликала тебе. Ти востаннє обвів поглядом усе навколо і ввійшов до кав'ярні. У тому залі, де ми були разом, очі твої затрималися на паперових шпалерах з примітивним малюнком, які часто можна побачити в наших краях: пара качок плаває в калюжі, зарослій очеретом, друга, розпростерши крила, злітає в повітря, — і так на всіх стінах цей невибагливий сюжет повторюється без кінця.

Тоді ти зауважив:

«Малюнок наївний, кольори трохи бляклі, але то майже символ, оцей подвійний сюжет! З одного боку, ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, тішаться радощами повсякденного буття. А з другого — перелітні птахи, що жадають нових обріїв і нових відкриттів…»

І, помовчавши якусь мить, ти затарабанив пальцями по паперовій скатертині і стиха спитав:

— Хто ж із них щасливіший? Чи ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, чи вічні мандрівники, перелітні птахи?..

Я не могла довго лишатися там і скоро повернулася до своєї незакінченої роботи. Густий туман розсіявся, післяполудневе світло осяяло свіжопофарбовані стіни.

Через годину Ян пройшов по дорозі, навіть не глянувши на школу. Руки, як завжди, глибоко в кишенях, голова — трохи нахилена вперед, певне, він придивлявся до кожного жмутка трави, ніби про щось запитуючи її,— отак він і пройшов повз мене.

Я крадькома подалася за ним назирцем…

Курка шукала собі поживи, видзьобуючи щось біля цегляної церкви, якась жінка качала насосом воду перед старою сторожкою з гербом на високому димарі, далі виднілися руїни замку з широко розчиненою брамою біля старого, порослого мохом мосту, величезний дуб, у затінку його густої зеленої крони ховалися борони й плуги. Трохи далі двоє малих хлоп'ят, — певне, брати, — посідавши на камені біля підвіконня, гомоніли про щось, перебиваючи один одного…

Чому Ян спинився перед цією картиною, віддавна такою знайомою йому? Хіба три роки тому він не обслуговував ціле літо й зиму, сидячи за кермом грузовика з борошном, десятки навколишніх сіл, таких схожих на це село, — вони відрізнялися не більше, як брати й сестри одної родини, і в самих назвах їхніх вже почувався дух Фландрії: В'єрр-Еффруа, Байнктун, Юпландр, Манкінгем, Вірвінь… То чому ж?

Та ось Ян подався на дорогу по той бік села, що вела в Перн.

Тоді я знову пішла до школи.

— А мене ти нагодуєш обідом, Фанні?

Я аж здригнулася з несподіванки. Цей химерний день у Суверен-Мулені, коли ми були з Яном зовсім близько, але так і не підійшли одне до одного, ніби оповив Яна якимсь таємничим серпанком, і я чомусь не уявляла собі, що знову побачу його надвечір, Що він просто увійде до Сонячних Дзиґарів і напроситься на обід…

— Авжеж, нагодую, — нарешті озвалася я і одвернулася, щоб приховати своє збентеження.

Не кажучи більше ні слова, поставила для нього столовий прибор на стіл.

Обід пройшов у трохи гнітючій обстановці, бо кожен з нас побоювався зненацька почути від іншого, здавалось би, таке банальне запитання:

«До речі, що ти робив (чи робила) сьогодні вдень?..»

— Я був у Перні, пішов туди прогулятися, — раптом сказав Ян. — У тамтешній церкві на мармуровій дошці вирізьблено імена священиків, які були в тому селі. Є дати їхнього прибуття туди і смерті. Чи знаєш ти, Фанні, що з часів Людовіка XIV помінялося тільки сім кюре? Тільки сім кюре з 1692 до 1940 року, від Короля-Сонця аж до другої світової війни — уявляєш?.. Але ж вони ніколи не виїздили з цієї глушини, не покидали свого краю!