Клод Кампань - Діти морських туманів

У селі, якраз навпроти замкового парку, — початкова школа, і при ній — наші підготовчі класи. На вікнах — вазони з геранями, букет мімози (як навчальний посібник). Кілька барвистих дитячих малюнків наклеєно на шибки, — малюнки ці вибрано з найколоритніших, найцікавіших «творів» наших малюків. Углибині, за будинком наших класів, — просторий шкільний майданчик.

Якомога обережніше, щоб не помітили діти, які вже вишикувались у дві колони, штовхаю двері роздягальні. І одразу ж мене огортає специфічний дух старовини та характерний для села запах кам'яного вугілля, диму й старих вогких стін. У класі до цих ароматів долучається ще трохи безбарвний, прісний запах крейди і паперу, дух книжок і зошитів. У грубці, засипаній вугіллям, уже гуготить полум'я.

— Тридцять шість… тридцять сім… — лічить Крістіна Ферк, проводячи по черзі рукою по голівках вишикуваних у ряд малят.

Потім каже:

— П'ятьох сьогодні немає. Отже, нас тридцять сім. Яка це буде цифра — парна чи непарна?

— Непарна.

Як же нелегко було за кілька місяців втовкмачити це в мозок дітлахів. І от вони вже вміють розрізнити непарне число. Вони знають, що місяць «лютий» починається на «л», як Людовік, і що мімоза — це дуже тендітна квітка, яка біля вогню одразу ж в'яне.

Поки я скидаю лижну куртку й надягаю легку блузку, маленька Ніколь, здивовано поглядаючи на мої штани, зауважує:

— А мадам сьогодні наділа шаровари!

Тим часом діти вже сидять за своїми столиками. Марися тихенько плаче, бо ніяк не може знайти своє місце. А Франсуаза вже поклала голову на руки, згорнуті на столі, і ніби дрімає.

— Ти що, нездужаєш, Франсуазо?

У відповідь — відсутній погляд і невдоволена гримаса. Очі напівзаплющені, як у стомленої кицьки. Здається, Франсуаза захворіє,— коли б це хоч не вітрянка була, а грип чи нежить.

Крістіна складає у великий кошик дитячі сніданки, — їх вони з'їдять на перерві. А я тим часом перевіряю, чи достатньо чисті в них руки й нігті. Одне за одним діти показують мені свої рученята. Якщо в когось вони не дуже чисті, я посилаю такого до миски з водою.

— Марш до миски! Марисю, Бруно, Андре… З'юрмившись навколо великого емальованого таза, який прибиральниця наповнила сьогодні вранці, вони занурюють руки у воду й починають незграбно й повільно мити їх. Тихо й смирно стоять, чекаючи, поки сусід передасть мило, невправно витирають руки чистим рушником. Потім без поспіху повертаються на свої місця з вдоволено-мрійливим виразом на обличчях.

І раптом я подумала про Яна. Згадала, як він пожалів мене тоді, в машині, коли ми поверталися з Кале: «Навіщо ти обрала собі таку професію, Фанні? Вони ж, мабуть, справжні дикуни, оті твої збитошники!..»

Ну, щодо «дикості», то в цьому він помиляється. Ні, вони, звичайно, не дикуни. Хоч коли ви пояснюватимете їм, що таке підставка для страв, то вони скажуть, що в них удома мама підкладає під каструлі вчетверо газету. З телевізійних передач вони знають про пустелі й льодовики, але дехто з них ніколи не бачив моря, хоч до моря звідси всього якихось десять кілометрів… Це справжні малі селючата, бо тут — глуха глушина. Та хіба я не свідомо обрала собі цю роботу? Якби Ян увійшов зараз, невже мені було б соромно від того, що я теж селючка? Ні, бо я вірю — Ян любить мене такою, як я є. Він-бо добре вивчив мене в ту зиму, яку прожив у наших краях, серед таких самих сільських мешканців, як і я, коли, сидячи за кермом свого грузовика, розвозив мішки з борошном від одної сільської пекарні до іншої.

Звідки ж тоді взялося це невиразне відчуття тривоги, яке поволі поймає мою душу? Я довго думаю над цим і зрештою розгадую його причину. За ті роки, що ми були в розлуці, Ян багато мандрував по світу, він пізнав свою другу батьківщину — Норвегію, таку не схожу на Францію. Він говорить тепер по-норвезькому. Він бачив нових людей, працював з ними, набрався нових ідей. Його духовні обрії розширились. А я за ці роки не зрушила з місця, у мене все лишилось, як і було: Сонячні Дзиґарі, булонське село, одноманітне шкільне життя. Я просто змінила Анжельє з його ритмом велелюдного колежу на цю маленьку сільську школу. Словом, з учениці я стала вихователькою. Ні, поки що просто скромною помічницею вчительки… її підміною.

Так, час вільного й невимушеного отроцтва з тисячами доріг, які кличуть вдалину, у майбутнє, коли нам уявлялося, що можливість вибору будь-якого шляху в житті для нас існуватиме вічно, — цей час уже минув без вороття для нас обох — і для мене, і для Яна. Прощайте, мої п'ятнадцять літ, мої шістнадцять літ. Я все ще тільки проста сільська дівчина з глухого закутка, а Ян за ці роки став юним принцом моря. Наше спільне минуле зберігає нашу спільну вірність. Це минуле було таке прекрасне, але прийдешнє — хіба воно не розділятиме нас дедалі більше?..