Клод Кампань - Діти морських туманів

Зусиллям волі я одірвалася від цих смутних роздумів. Що роблять мої малюки? Примостилися біля своїх столиків, перед кожним на аркушику паперу його порція цукру, за яким треба вести спостереження. Потім Крістіна позбирає цукор і вкине в каструлю. Скоро буде готова карамель — цукрова маса вже поруділа, і приємний аромат солодко лоскоче ніздрі. Дітлахи починають нервуватися.

Я розчиняю вікно, а малюки в цей час, узявшись за руки, заводять імпровізований танок — фарандолу — навколо маленьких столиків, примовляючи: «Коли в нас печуть млинці, то запрошують усіх!..»

Час від часу чути, як вихователька закликав до порядку тих, хто збився з ритму чи вийшов зі строю.

Потім уже спокійніше:

— Діти, хто взутий у чобітки, — сідайте на свої місця! — командує Крістіна. — І ті, у кого є кишеня на фартушку, — теж сідайте… І ті, у кого позолочені ґудзички, — теж… І ті, у кого картаті фартушки… І ті, на кому рейтузи…

Дітлахи стежать одне за одним дуже ретельно і водночас уважно прислухаються до слів виховательки: адже йдеться про те, щоб не пропустити своєї черги! Минає небагато часу — і от уже всі на місцях. Ніякого галасу, штовханини. Хіба що ледь чутне перешіптування. Коли їм треба вийти кудись, вони кажуть про це спокійно, не перестаючи і тут слухатися виховательки.

Осторонь принишк Міно. Я спостерігаю його, стоячи біля плитки: він гріє руки над розпеченою жерстю плити, маленький, безтурботний, щасливий чоловічок! Інші діти не звертають на нього уваги. Крістіна нічого не каже. Вона майже завжди мовчить.

У наших класах навчають дітей, немовби в грі,— цікаво й весело. Крістіна ніколи не підвищує голосу на своїх вихованців, а діти й собі ніколи не галасують. Дехто стиха щось мугикає чи розмовляє півголосом. Це майже не порушує загальної тиші. А коли треба досягти на кілька хвилин цілковитої тиші, Крістіна каже: «Пограймося в тишу!» Тоді діти кладуть голови на згорнуті руки, заплющують очі, і в такі хвилини, як кажуть, буває чутно, коли муха пролетить.

З початку навчального року діти повинні були затямити кілька основних правил і звичок: треба мити руки, вміти прибирати за собою, не кидати на підлогу папірці. Крім того, їх привчили збирати пластмасові палички, з допомогою яких вони вчаться рахувати, прикріпляти на шворці прищіпками свої свіжі малюнки, які скидаються тоді на барвисту гірлянду… В усьому іншому вони необмежені у своїй волі. Вихователька зрідка наказує їм щось, іще рідше сварить і ніколи не втрачає самовладання, навіть якщо клас зчиняє страшенний гармидер. Вона вміє управляти своїм кораблем і під час бурі з незворушним спокоєм старого бувалого моряка і, здається, щомиті ладна придумати якусь нову захопливу гру.

Того ранку я помітила, як Крістіна зробила знак Мішель, маленькій глухонімій дівчинці з нашої групи. Ця дівчинка просто розцвіла і невпізнанно розвинулася, відколи почала відвідувати наш підготовчий клас. Досі її життя було зовсім сумне. А тут, дарма що Мішель нічого не чує, їй досить того, що вона може бачити: очі заміняють їй вуха. Дівчинка наслідує інших дітей і з першого разу робить усе, як і вони, не гірше за інших.

— Ти зараз роздаватимеш дітям сніданки, — сказала Крістіна.

Мала все зрозуміла, як тільки побачила в руках учительки кошик з бутербродами. А Крістіна вже подавала їй один бутерброд.

— Це для Бруно, — сказала вона, показуючи пальцем у лівий куток класу.

Певне, Мішель ще не вміє читати по губах. Вона не почула імені «Бруно». Але дівчинка спостережлива, вона знає, що Бруно щодня приносить із собою на сніданок ванільний пиріг, а Сільвія на додачу до своїх тартинок — ще дві цукерки, а Тереза завжди гризе яблуко. Отож вона пішла прямо до Бруно, потім до Сільвії, потім до Терези. Коли вона нерішуче спинялася, Крістіна вдавала, що не помічає цього. Інші дітлахи вже махали до Мішель руками:

— Сюди, сюди…

Сьогодні Крістіна доручила роздачу сніданків Мішель, і це забрало не більше часу, ніж в інші дні. І Мішель аж сяяла вся від задоволення й гордості.

Та ось і перерва. Я стежу за Мішель очима. Вона не відходить ані на крок від Розіни, дівчинки, що живе в сусідньому з нею будинку. Мішель у всьому наслідує її, повсюди ходить за нею. А Розіна наче й не помічає її фізичної вади. Принаймні вона розуміє свою сусідку краще, ніж дипломований психолог. Хіба не Розіна підійшла до мене в той день, коли я, помітивши сльози на очах Мішель і не розуміючи причини їх, була в розпачі від своєї безпорадності. «Мішель плаче тому, що не вміє рахувати так, як я…» — пояснила мені Розіна.