Клод Кампань - Діти морських туманів

Стоячи у віддаленому кутку залу, Ян на якусь мить пильно втупився в Нікола, потім енергійно хитнув головою — так, ніби хотів цим жестом сказати, що не треба ніколи повертатися до цього питання, — і несподівано закінчив дуже лагідно й тихо:

— Згода?

По тому, не чекаючи відповіді Нікола, Ян схопив за руку Гійома:

— Я знаю, ти обладнав свою майстерню зовсім новими механізмами. Ходімо, покажеш мені…

Коли двері за Яном і Гійомом зачинилися, я впала на канапу й затулила обличчя руками, геть приголомшена цією нежданою сутичкою між хлопцями. Підійшов дідусь і ніжно торкнув мене за плече. Нікола теж став біля канапи, і я почула зовсім поряд його голос, щирий і простий:

— Я шкодую, Капітане, повірте… І ти, Фанні, пробач. Я говорив зопалу і боюсь, що ваш норвежець дуже розсердився.

Я підвелася й попрямувала до кухні.

— Час подумати й про вечерю, — мовила я — Така напружена атмосфера в крайньому разі може правити замість аперитиву, та навряд чи вона нагодує когось.

Нікола догнав мене.

— Чим тобі допомогти? — спитав він тоном маленького хлопчика, який хоче загладити свою провину.

— Накривай на стіл, — сказала я.

Та коли через кілька хвилин, розпаливши плиту, я відкрила буфет, щоб дістати приготовлене ще зранку тісто для солодкого пирога, то помітила Нікола в кухні. Він стояв, тримаючи в руках тарілки, і дивився на мене, дивився…

— Скільки нас буде сьогодні ввечері? — спитав він.

Мені здалося, що Нікола глузує з мене, але очі в нього були дуже серйозні.

— Я обідаю у вас чи ні? Скажи мені без усяких церемоній, як краще.

Серце моє стиснулося. Невже між нами починається ворогування і весь цей душевний розлад ніколи не скінчиться? Мені хотілося відповісти: «Поклади на стіл прибори для трьох Ле Марруа. А гості нехай собі йдуть вечеряти де схочуть».

Та натомість я тільки глибоко зітхнула й сказала:

— Роби як знаєш, Нік! Я хочу одного: щоб усі люди навколо мене почували себе щасливими.

Після хвилинного роздуму він розставив п'ять столових приборів на старому дубовому столі, вузькому й довгому, за давньою модою, без скатертини й серветок. Мені подобалось обідати саме так, щоб ніщо не прикривало блискучого темного дерева, в якому, ніби місяць крізь хмари, тьмяно відбивалася мідна люстра.

— Капітан і я — по краях, — командувала я. — Ян і ти — з одного боку. Дистанція між вами досить пристойна! А Гійом — навпроти. Це щоб ви не могли кидати один на одного розлючених поглядів.

Нікола не відриваючись дивився на мене, і вперше мені спало на думку, що в нього вдача лагідніша і спокійніша, ніж у Яна. Я розглядала його профіль, поки він наповнював карафу водою з крана над кухонною раковиною. Не такий стрункий, як наш друг, кремезніший і, сказати б, статечніший. Поставивши карафу на стіл, він раптом подався до залу, ніби хотів пересвідчитися, що двері майстерні все ще зачинені.

— Що там робить Капітан? — машинально спитала я, коли він повернувся до кухні.

— Читає газету. Сидить у своєму кріслі… Своєму незмінному кріслі. Усе так просто — ніяких проблем! — прокоментував Нікола, з особливим притиском цитуючи недавні Янові слова.

Нараз у його карих очах спалахнув глузливий вогник.

— А знаєш, він надто любить говорити з пафосом, цей твій норвежець. До того ж розмахує фразами, як прапором, та ще й хльоскає словами, як батогом. З нього вийшов би жахливий кандидат у депутати парламенту!

Я не стрималася й аж зігнулася від сміху, навіть мусила на хвильку покласти на стіл сирий пиріг, який саме ладналася поставити в духовку. Де й поділося моє нервове напруження разом з цим вибухом сміху.

— Чом же ти раніше нічого не казала мені про те крісло? Я б тоді сідав де завгодно, тільки не в нього.

— Нікола, я справді поводилася не так як слід. Відколи надійшов отой лист і я дізналася, що Ян скоро приїде до нас, у мене якось у голові замакітрилося. Забула геть про все… Мені просто з голови вилетіло, що ти є на світі! — чесно призналася я. — І, знаєш, коли я оце побачила у дворі твій мопед, то аж здригнулася вся.

Нікола обернувся. Він перед цим шукав хліб у буфеті, потім почав нарізати його скибками й складати в хлібницю — кошик, сплетений із світлої лози. Раптом він тихо сказав:

— Дівчата, закохавшись, завжди забувають про все на світі, то вже давно відомо! Я бачу це на кожному кроці в себе вдома з Годлен… Фанні, а тобі не здається, що ти закохана?

Я мало не впустила з рук скляну вазу, в яку накладала салат з посипаним сіллю арахісом та чорними маслинами.