Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Дівчата, — бажає нам приємного апетиту, — смачного!

— А вам що до того? — відповідає, як у неї в селі прийнято, грубим жартом Шутка.

— Анелю, це ж Ректор! — мало не кидаюся на подругу з кулаками.

Тільки Шутка — це Шутка: світогляд, як у равлика.

— А хоч би й директор!

Через Анелину діалектну лексику, якої вона так і не змогла позбутися до самого закінчення інституту, та її дрімучу необізнаність із, здавалося б, загальновідомими елементарними поняттями, казуси виникали мало не на кожному кроці. Коли в херсонських степах у студзагоні Шутка опинилася на самому верху фури, бо ми подавали дівчині здоровезні смугасті кавуни з рук у руки з величезної купи на полі, шофер заявив, що машина вже рушає, тому нехай наша студентка зіскакує додолу. Анеля глянула вниз, зрозуміла, що для її коротких ніжок аж надто високо, сіла на борт і заголосила:

— Я ся бою! Я ся бою!

Бідний водій не на жарт перелякався, що з дівчиною щось сталося: покалічилася чи раптом захворіла. А ми реготали до сліз, адже прекрасно розуміли, що злізти з машини вона просто боїться.

Мала проблеми Анеля й у тому помешканні, де ми, студзагонівці, гуртом жили. Новобудова була нова й велика, власне, за призначенням — прекрасна хата для бажаних у степовому краю багатодітних переселенців. Щоправда, до половини шиб вікна в ній знадвору були захищені красивою кованою решіткою: нам сказали, що так передбачено проектом. Якщо господареві решітки не сподобаються — має право зняти. Місця для двадцяти чотирьох студенток у трьох кімнатах і в кухні — для нашого куратора — цілком вистачило. Чому двадцять чотири, а не двадцять п’ять? А тому, що комсорг нашої групи — Танька-Кулеметниця, як ми її називали й у вічі, й позаочі — бо вона якось на семінарському занятті добре не розчула моєї підказки і бовкнула, що у війську Василя Чапаєва воювала народна улюблениця-кулеметниця, яку звали Танька (а була наша комсорг теж, до речі, кандидатом у члени КПРС, бо в іншому разі бачила б вона інститут, як свої вуха без дзеркала), — в останню мить заявила, що два роки тому перенесла операцію на печінці, й тепер їй фізично працювати категорично заборонено. Звісно, брехала, аж дим стояв коромислом. Але в інститутському комітеті комсомолу свої свою зрозуміли й залишили в Обласному Центрі перебирати папірчики. Проте Таньці-Кулеметниці цього виявилося надто мало. «Плюнь на грудь, грудь моря просіт!» — іронізував про подібну поведінку таких активістів Мар’ян із музпеду. Тож наша комсорг написала нам листа, щоб ми щотижня письмово їй звітували, на скільки процентів перевиконуємо план роботи в радгоспі. Те перевиконання уже вилазило всім боком, бо перед відправкою у студзагін вона вмовила нас узяти зобов’язання працювати на 150 % норми, а за це після повернення в інститут нам дадуть місця у щойно збудованому гуртожитку. Ми тоді здуру погодилися, а тепер уривалися, тягнучи непомірні зобов’язання. Отримавши листа від комсорга, дівчата порадилися й замість детальних звітів відіслали їй аркуш із намальованою червоним фломастером великою дулею. Пізніше, вже після нашого повернення, секретар комітету комсомолу інституту промовився котрійсь із однокурсниць, до котрої підбивав клинці, що з тією дулею Танька-Кулеметниця бігала і до Сивого Ректора, й у міськом партії, але нічого не вибігала, бо звіти, яких вона від нас вимагала, були її власною ініціативою, а ця невдячна справа, як нашій скаженій активістці популярно пояснила секретарка найголовнішого начальника в міськомі партії, «всєгда наказуєма». З превеликої несправедливості Танька у наступному посланні в Херсонську область написала, що всі наші листи, які надійшли в гуртожиток, вона вже забрала собі й не віддасть їх доти, поки не дочекається звітів про показники праці в радгоспі. Ще й додала, що всю чужу кореспонденцію порозпечатувала і навіть перечитала, тому знає, в кого які проблеми, хто кого любить, а кого хлопець зрадив або покинув. Краще б вона в цьому не признавалася! Обурені до сліз дівчата відразу ж переказали Таньчині погрози нашому кураторові й твердо пообіцяли, що як тільки повернемося зі студзагону, то виберемо слушну мить, зав’яжемо нашій Кулеметниці спідницю на голові, знімемо труси й пустимо з голою дупою на цілу ніч гуляти парком. Ця страшна кара, ясна річ, була придумана не нами: так по селах заміжні жінки карали к…рвів, що зваблювали їхніх законних чоловіків або намагалися розбити сім’ї. Та наставник наше рішення не тільки не схвалив, а й не на жарт перелякався: що йому скажуть у деканаті, а може, навіть, у ректораті чи й вище, про виховання підростаючого покоління, якщо кандидат у члени КПРС із ласки однокурсниць навіть кілька коротких хвилин продефілює парком майже голяка? Він щодня совістив нас, умовляв не робити дурниць, обіцяв особисто розібратися з к…ревською заразою , як тільки можна буде подивитися в її безсоромні очі. Правда, цього моменту наш куратор завбачливо чекати не став: комусь чи написав, чи зателефонував — й Таньчину поведінку терміново розглянули на зборах інститутського парткому. Вона слізно благала, щоб не виключали із кандидатів у партію, бо розуміла: якщо таке станеться, то під час сесії їй жаба цицьки дасть — «двійки» мало не з усіх екзаменів будуть гарантовані. У партком Танька-Кулеметниця без жодних зволікань притарабанила всі наші листи, які наново акуратно позаклеювала, але усну догану без занесення в особову справу їй таки вліпили. Не турнули з кандидатів не через те, що вона щиро й улесливо розкаювалася, а лише тому, що йшлося про честь мундира, тобто авторитет партії, а за це могли поплатитися квитками й значно більші риби в інституті. Та ми цього не знали й не відали і прощати Таньці-Кулеметниці того, що вона витворила, не збиралися. Невдоволення росло з кожним днем. Ненависть збільшувалася в геометричній професії, як снігова лавина. Дівчата пересмішкувалися, що хвору печінку нашому комсоргові лікарі витягали, мабуть, через горло або анус, бо ж однокурсниці загорали з нею на пляжі, але жодних шрамів на животі не помічали. Реготали й над тим, що Геля — так звали Таньку-Кулеметницю насправді, але ж ми й припустити не могли, що повним її іменем було не Гелена й не Ангеліна, а Енгельсина! — вирвала верхній кутний зуб і щоранку закладала шпарину шматочком вати. Хтось пригадав фільм «За двома зайцями», де головна героїня світила такою ж діркою, і наша комсорг моментально перестала бути Кулеметницею, а отримала ще влучніше прізвисько — Проня Прокопівна.