Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Каштани й клени стояли прекрасні й сяючі довго: чорні стовбури, золотисто-жовте листя творили дивовижну гаму — поки в одну ніч приморозок не змушував їх скинути всі шати додолу. Та й тоді парк не втрачав своєї краси. Приємно було брести шелестким килимом, вибираючи собі для букету найкращі кольорові листочки. Або обсипати листям подруг. Або кататися на тому ж таки «чортовому колесі» і спостерігати згори, як парки й сквери набирають кольорів персидського килиму. Приємно, але дуже одиноко, самотньо. Тож вечорами дівчата відчиняли вікна й починали співати.

розпачливо рвалося на волю з третього поверху. Коли ж пісня гасла, вже з восьмого озивалися старшокурсниці провокативно-задеркуватою співанкою, що насправді вкладалася в народне прислів’я: «Не хочу — дайте, пустіть — тримайте, киньте за тин — та й мене за тим»:

А тоді: «Несе Галя воду», «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой чорна я си, чорна», «Ой у вишневому садочку» й інші, інші, інші — мало не до півночі.

Звісно, співали й під гітару. Тут ішли в хід російські романси і студентський фольклор. Найбільше всім подобалася пісня про Адама та Єву, яким мої однолітки приписували студентську юність. Починав, як завжди, голосистий четвертокурсник Мар’ян із музпеду, ясна річ, під власну гітару, з якою не розлучався навіть на парах, за що й позбувся стипендії ще на першому курсі (бо надалі вона йому й не світила), — але приспів горлали всі студенти з усіх відчинених вікон гуртожитку:

«Добре було в раю праматері Єві!» — щоразу спадало на думку найзавзятішим «хвостистам», котрі про стипендію навіть не мріяли: аби вже хоч не виключили після третьої невдалої перездачі! Отримаєш від професора яблучко — ага, розкривай кишеню ширше!.. Ще й із комітету комсомолу батькам додому напишуть — і тішся, паяце, над розгепаним спокоєм!

Після цих слів у багатоголосий хор невпопад вклинювалися навіть ті, хто взагалі не мав ні голосу, ні слуху. Співали не голосом, а серцем, як колись підкреслював Леонід Утьосов. Співали, бо надто близькою була й тема, й умови студентського існування, й бажання не тільки і не скільки вчитися, як кохати й кохатися:

Співали під гітару й пародії на відомі естрадні пісні, але то вже не було хорове виконання. Та й найчастіше Мар’ян заводив сумної, коли закінчувався семестр і з рогу достатку на його бідну голову сипалися екзаменаційні незадовільні оцінки. Тож замість «Я люблю тєбя, жизнь!» хлопець із глибоким драматизмом виводив: