Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— У таке важко повірити! Це якась комедія!

— А я би сказав: трагедія. Причому насамперед для надто розумного абітурієнта.

— Не може бути!

— Або ти слухаєшся мене — і вступаєш, або не слухаєшся — й опиняєшся за бортом. Вибирай сама.

До кінця липня я навчилася писати настільки стерильні твори, що аж самій було гидко. Та в наших розмовах з Володимиром Романовичем йшлося не тільки про граматику й пунктуацію. Якось учитель зауважив, що під час вступних іспитів одна із трьох запропонованих для написання тем творів обов’язково буде або про партію, або про Леніна.

— Не буду я такий твір писати! Це не цікаво, нудно.

— Будеш. Це найбільш безпечна тема твору. Зміст завідомо простенький, бо писати треба тільки так, як художні тексти пояснено в підручнику, а пунктуацію і граматику вилизати до блиску.

— Це компроміс? Так?

— Ні, єдиний шлях до твоєї перемоги. Вірний шлях. Усі інші — манівці. Коли вже станеш студенткою, будеш писати твори, на які теми забажаєш. А зараз про найменші імпровізації забудь. Пам’ятай єдине: ти маєш зробити все, аби вступити! Все — означає зробити саме те, що тобі підказую, на чому наполягаю. Багато кому з розумних абітурієнтів навіть цього нема кому підказати!

— І такі вступники заздалегідь приречені на поразку?

— А ти як думала?

Подібні розмови з Володимиром Романовичем мені не подобалися. Але в глибині душі я розуміла, що правда на його боці, що вибору в мене нема. Самостійно товкла «Історію КПРС» і англійську, адже попереду мене чекали чотири вступних іспити: твір з української мови та літератури, українська мова та література (усно), історія КПРС (усно) й іноземна мова (усно). Катруся прибігала раз на тиждень і скаржилася, що вчиться, аж голова пухне, тим більше що в медичному інституті їй треба було здавати набагато важчі навчальні дисципліни, ніж мені в педагогічному. Чого вартувала тільки математика письмово! А хімія, історія КПРС! Біологія разом з ботанікою й анатомією людини подругу хвилювали набагато менше — з цих шкільних предметів вона була визнаним асом!

Нарешті гіпс із моєї ноги зняли. Нога свербіла немилосердно, шкіра на ній місцями, де гіпс понатирав, позлазила і навіть вкрилася ранками. Незважаючи на такі неприємності, доводилося щодня шкандибати на перший поверх, де пацієнтам робили різні процедури: масажі, огрівання, електрофорез. Лисий неохайний масажист Петро Петрович, вічно погано поголений, дуже пітний і в сорочці з брудним коміром, м’яко кажучи, був якийсь дивний: щоразу замикав двері, як тільки пацієнт лягав на кушетку. Робив це й тоді, коли приходила на процедури я. Перші масажі були жахливо болючі, я гостро скрикувала щоразу, коли шепелявий Петля Петльович, як його дражнили навіть санітарки, починав крутити мою ступню. Але після п’ятого сеансу болі суттєво зменшилися. Зате лікар почав масажувати коліно, а далі потягнувся й вище. Коли ж одного разу, пускаючи з рота слину, остаточно знахабнів і, мовивши: «А там в тебе щось таке гарненьке, солоденьке-солоденьке», — однією волосатою рукою поліз аж до моїх трусиків, а другою почав поспішно розстібати ширінку в своїх штанах, усім тілом налягаючи на мене, я рефлективно зігнула ноги в колінах, а коли з усієї сили їх випрямила — масажист уже корчився з болю на підлозі й стогнав, як умираючий гладіатор. На моє щастя, ключ стирчав у дверях. Я перекрутила ним у замку, босоніж вискочила в коридор і, не пам’ятаючи себе, вибігла на третій поверх. У палаті взулася в босоніжки, жужмом поскидала свої речі в полотняну торбу й утекла з лікарні, хоч мене мали виписувати тільки наступного дня.

Вдома мусила збрехати, що більше в лікарні перебувати я не маю сили, і тому пішла сьогодні звідти самовільно. Мама забідкалася, що тепер по мене приїде або «швидка», або міліція, щоб забрати назад. «Швидкої» я не мала підстав остерігатися, але трохи боялася міліції, бо хто знає, що там з моєї вини сталося зі слинявим масажистом. Та розповісти батькам про те, що він намагався зі мною зробити, не сміла: сором і страх, а також не прогнозована мамина реакція стримували мою відвертість. Цілу ніч мене мучила совість. Якщо Петля Петльович помре: не дай, Боже, я розбила йому печінку, жовчний міхур чи селезінку, а цей кровотворний орган при розриві треба негайно повністю вирізати! — замість омріяної студентської юності отримаю небо в клітинку, а подруг у смужечку. Вранці я таки набрехала мамі, що мушу йти в лікарню за випискою, — хоч навіщо вона була мені потрібна, якщо школу я закінчила, а на жодній роботі ще не працювала? — приїхала в Районний Центр і впросила Катрусю довідатися в лікарні, чи сьогодні приймає лисий масажист. Як сказала моїй подрузі санітарка, Петля Петльович на роботу з'явився, але пацієнтів не приймає, бо відчуває слабкість у руках. Я перехрестилася: який би мій кривдник не був, на його життя посягати не збиралася.