Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Ми проблукали з Катрусею містом до обіду, й дівчина ще більше накрутила мене страшними плітками про вступні іспити, які, здавалося, те лиш і робила, що збирала з усіх усюд. Ми домовилися наступного дня поїхати в Обласний Центр заносити кожна у свій інститут документи, але тато вперся, що також поїде з нами. Вступати тоді дозволялося тільки в один навчальний заклад. У медінституті Катрусині документи прийняли без жодних ексцесів, і я теж сподівалася на подібне. Коли підійшли до обраного мною навчального закладу, який розміщувався поміж вулицями Шевченка й Пушкіна, тато мовив:

— Якщо вступиш, будеш у цих стінах навчатися. Тобі інститут подобається?

Я промовчала, бо провінційному педінститутові було далеко до Львівського університету. На превелике розчарування, у приймальній комісії навідріз відмовилися приймати мій диплом про перше місце серед юних письменників, та й грамоту за здобуту першість з української мови та літератури на республіканській олімпіаді Тлуста Дама так зневажливо покрутила в руках, що мені відразу ж перехотілося в цьому закладі вчитися. Проте тато не став і слухати, щоб наступного дня їхати до Львова й подавати документи в університет. На ґанку інституту він строго вичитав мені за мою наївну сподіванку на допомогу родичів:

— Цьоці Дозі буде вже не до тебе ані тепер, ні в наступні роки. Данила вже ніхто не годен вилікувати. Марна надія: рак піднебіння — це не рак пальця, тут дуже близько мозок, так що ту пухлину вже не виріжеш. А Дозя, скажу тобі чесно, надто пшенична . Вона ніколи ніде не працювала і працювати не буде.

— А за які кошти житиме без дядька Данила?

— Знайде собі іншого чоловіка. Гарні жінки самотніми довго не бувають. У Львові ти їй будеш тільки заважати влаштовувати власне життя.

— Якщо я вступлю до університету, то житиму в гуртожитку! Обійдуся і без допомоги цьоці Дозі!

— Добре, уяви, — хоч у це мало віриться! — що ти навіть вступиш. За що ти у Львові збираєшся жити? Сюди зможеш із Села щонеділі привезти собі хоч картоплі, яєць, сиру, сметани. А у Львів одна лиш дорога туди-сюди всю мою зарплату висмокче! Що я тобі дам на харчування, на одяг, на взуття, на книжки-зошити? Чим тобі зможу допомогти?

Зі злістю вихопивши із татових рук папку з документами, я бігцем повернулася у приймальну комісію і несподівано для самої себе прямо з порога затарахкотіла:

— Ми ходили, куди треба, з моїми документами! Нам сказали, щоби ви не вигадували велосипеда , а приймали всі мої грамоти!

Вислів «вигадувати велосипед» був улюбленим афоризмом проректора педінституту, але звідки я могла про такі тонкощі знати? Мовила, що на язик зі слиною спливло, бовкнула із відчаю. Власне, зі страху не вступити без обіцяних мені нашою всезнайкою Урюк пільг. Та, зачувши ті слова, Тлуста Дама перетворилася у саму ввічливість, навіть улесливість, запросила мене присісти (на стілець, звісно ж, а не зробити кілька присідань!), поки вона перепише назви всіх документів, які я подаю до вступу, і видасть мені про це довідку.

Ми їхали додому переповненим міським поїздом аж дві години з хвостиком. Хвостик виявився таким довгим, що мені здавалося, ніби минуло ще дві години. У вагоні тільки й розмов точилося про вступні іспити, проклятий бал, якого завжди не вистачає, хоч знайомі, наприклад, вступають уже третій рік, несправедливих екзаменаторів, котрі знущаються зі вступників під час екзаменів, «валять» безпричинно навіть золотих медалістів, і гроші, гроші, гроші, без яких пороги взагалі будь-яких інститутів нема чого переступати.

В останній день липня ми з Катрусею отримали свої екзаменаційні листки, в яких вже було записано, в якій черговості і якого дня кожна з нас буде здавати вступні іспити. Подрузі випало писати математику вже першого серпня, п’ятого здавати біологію, а в мене перший екзамен — твір! — був призначений аж на шосте! Такий стан справ тоді чомусь зовсім не втішив. Гарні перспективи! Хтось уже половину вступних випробувань пройде, а я ще жодного іспиту не складу. Про те, що в мене залишався майже тиждень для підготовки, в ті хвилини якось і не думалося.

Ще напередодні свого першого вступного екзамену я до самого обіду зубрила з мови й літератури те, що й так знала майже напам’ять, а пополудню зібралася в Районний Центр, щоб довідатися про успіхи однокласниці, а заодно й переночувати у Катрусі, адже вдосвіта треба вчасно добратися з Районного Центру в Обласний. Перший приміський поїзд відправлявся о п’ятій годині ранку. Це мене цілком влаштовувало, бо, якщо добиратися з достатнім запасом часу, запізнення на екзамен унеможливиться взагалі.