Олександр Вільчинський - Льодовик

— Ну, баран, ти мене дістав!

— Від барана чую!..

— Все, здаю тебе в поліцію.

— Ви служите колаборантам, зрадникам…

— А тобі вони що зробили? Це щось особисте, скажи?..

— Нічого особистого. — Він лежав на проїжджій частині, я стояв над ним, а збоку могло здатися, що ми начеб філософствуємо.

— Тоді тим більше не ясно, чого ти тут? Завжди ж є хтось, кому треба служити, дурню.

— Не обов'язково.

— Але ж ти комусь служиш?

— Я — Україні!..

Хлопець почав поволі підводитися. Я хотів допомогти, але він раптом відкотився від мене і досить вправно, мов гімнаст, відштовхнувшись ліктями, став на ноги, хоч перед тим мені здалося, що він наче й не дуже хотів підводитися. Обидві руки у кишенях, і я подумав, що треба було б вивернути йому ті кишені.

— Зараз я наберу поліцію і по тебе приїдуть…

У цей момент на Сошенка ми були одні. З протилежного боку вулиці тягнувся паркан із гофрованої жерсті. З цього боку, за нашою садибою, сусідів не було. Бокова вуличка вела до ресторану, а прямо по вулиці між кількома старими напівсухими соснами стояв покинутий двоповерховий Будинок творчості спілки художників. Бо ж після нейтронного шантажу творчі Спілки, як рудимент минулої епохи, саморозпустилися, а всі ті липові «заслужені» і «народні» майстри поспалювали на Майдані свої «корочки». Мабуть, мій молодий тезка й думав відступати саме туди.

— Знаєш, друже, не корч із себе героя! Ми тут усі за Україну…

— Ви мені не друг, ви…

— Ану–ну! Хто я, цікаво?

— Ви, як і ваш шеф, — сказав він і додав після паузи: — Колаборанти і запроданці!..

— Колаборанти і запроданці? Це щось нове. Цікаво, а як ти їх, голубе, розрізняєш?..

— Я їх не розрізняю.

— Слухай, вумнику, ану вивертай кишені. У твоїх же інтересах, бо як їх вивернуть у поліції… — Я на мить відвернувся, а коли знову глянув на хлопця, то справді аж гикнув від здивування.

— Ти що?

— Я маю виконати присуд, — тихо, але твердо мовив юнак.

У першу мить я навіть подумав, що це парасоля. Якось і не одразу дійшло, що на мене дивиться щось схоже на доісторичний парабелум та ще й з глушником.

— Чий присуд? Кому присуд?..

— Не має значення, — прозвучало так само тихо, але так само твердо.

Його щоки, ще майже дитячі, палали рум'янцем, а підборіддя, либонь, лише недавно вперше торкнулася бритва.

— Малий, ти що здурів? Ти де взяв цей експонат?..

— Відійдіть, а то буду стріляти…

— Колюню, ти що?

— Я вам не Колюня! Я сказав — відійдіть! — Погляд його був рішучий, але рука все ж ледь помітно тремтіла.

Треба забрати це у нього, за пукалку йому впаяють на всю!..

— Тобі за це серйозно впаяють, — сказав я.

— Не підходьте!

— Заховай, а ще краще віддай.

Направивши на мене дуло, хлопець продовжував задкувати. А мені раптом прояснилося.

— А чого ти прийшов сьогодні, думав, мене вже нема? Тебе що, хтось направив?.. Ти що, серйозно хочеш когось убити, дурню? — Я навіть робив спробу посміхнутися.

— Ніхто мене не направив. Не підходьте…

— Добре, розберемось.

— Ніхто мене не направив! — Його голос уже зривався на крик.

— Ти ж мені у сини годишся.

— Пробачте, це не має значення. Не підходьте, я сказав!..

Як психолог, я розумів, що треба розмовляти, але цей хлопчина з кожною фразою все більше дратував мене. Якби підійти ще хоча б на два кроки, тоді можна було б спробувати вибити у нього пукавку. А навкруги, звісно, нікого, як завжди у житті буває. Може, й добре, що нікого. Люди його могли б налякати.

— Слухай, майонез я тобі ще можу пробачити, але це… — Я шукав підходяще слово і знову зробив спробу посміхнутися. — Українці не повинні стріляти в українців, таке вже не раз було, але це лише все ускладнювало, — закінчив я несподівано для самого себе. — Ти своєю дурістю зробиш лише послугу нашим ворогам…

У мене за спиною почулося гурчання авто, і хлопець поволі заховав руку з пістолетом у кишеню. Це був «пиріжок» від «Країни морозива», він повернув у вуличку до ресторану. Хлопець оглянувся йому вслід, але я помітив, що він дивився не так услід авто, як затримав погляд на вікнах Будинку творчості. Можливо, шукає шлях відступу, а може, там причаїлися його спільники?.. Скільки разів я збирався, але все руки не доходили піти подивитися, що там у цій похмурій будівлі за соснами.

І я чомусь подумав, що кращого моменту, ніж зараз, не буде. Стукіт дятла на старій сосні я сприйняв як добрий знак.

— Слухай. Я розумію, що тебе непокоїть. Можливо, ви й праві. Ваша організація і ми, як українці, не мали б цього робити. Але ж, Миколо, — це всього лиш газетка, жалюгідний бойовий листок, якого ніхто не читає… — Мабуть, я видав забагато тексту і, було схоже, упустив момент.