Олександр Вільчинський - Льодовик

Коли зранку, близько дев'ятої, я виглянув у вікно, наш старенький термометр на віконній рамі, який ще бабусю пам'ятав, показував близько нуля, точніше, як я колись любив казати, — «мінус нуль». Як для початку льодовикового червня — у межах норми. Удень капає з усіх дахів, а вночі знову підморожує. А вчора звечора холодна мряка раптом розвіялася і навіть посипав сніг, хоч і недовго. І зранку, коли я прямував до метро, все навколо було притрушене свіжою цукровою пудрою, а тонка крига на копитцях калюж на тротуарі потріскувала й провалювалась під підошвами. У повітрі знову холодна кусюча мряка, а над головою — зеленкувато–сіра ряднина неба, де–не–де з мокрими відтінками. Як і вчора, як і позавчора…

Але на виході з метро цукрової пудри на землі помітно менше, хоча дахи припаркованих авто щедро нею притрушені, а копитця калюж на тротуарі вже давно всі розтоптані. Минула лише година, а людей на вулиці вже як мурах. Відколи опинився без машини, такі деталі перш за все впадають в око.

Задзижчала мобіла, у слухавці голос житомирської бібліотекарки. Мабуть, чекала продовження, але я забув поповнити.

— Ви, здається, телефонували?

— Так. А ти не будеш кричати?

— Що? Ви мене, здається, з кимсь сплутали… пі–пі–пі!.. — Тепер уже точно не приїде.

До Сошенка дочмихав на тролейбусі, тут у нього кінцева. Колись і тут росло кілька столітніх дубів, але й вони тепер струпішали. Іра розповідала, що коли вони тут деякий час стояли посохлими, то одна здоровенна гілляка відламалася у неї на очах і ледь не травмувала жінку. Здається, одразу після того їх і спиляли.

Що далі я прямував по Сошенка, то слідів на тротуарі ставало менше. Воно й зрозуміло — приватний сектор, а «дорогі гості» тут не ходять, у них і всі входи і заїзди з іншого боку, тож я знову знайшов розвагу в розчавлюванні калюж. На підході до нашого обійстя мої сліди виявилися єдиними. Однак за нашим парканом хтось співав, і ще з вулиці я впізнав Мамонтів фальцет, що долітав упереміж зі стуками льодоруба. «Сотня юних байцо–о–ов!..» — затягував Петруня.

Він робив це так натхненно, з таким щирим високим почуттям, що я мимоволі заслухався. І лише гавкіт собаки із–за паркана «дорогих гостей» зіпсував ідилію, а потім й інші собаки, вже із нашого боку вулиці, зі своєї собачої солідарності також почали гавкати, і на словах: «По шірокай українскай стє–єпі–і–і!..» — я нарешті штовхнув хвіртку.

Петруня загнав льодоруба глибоко у сіру крижану ніздрю Гляціала і тепер ривками, у такт пісні, вихитував його.

— Нам пєсня строіть і жіть помогаєт?..

— О, Коломбо! — Він умить перестав співати, а його розчервоніле обличчя випромінювало розгубленість і подив водночас. — Я так і думав, що ти прийдеш.

— Та от, проходив повз, чую співи… Але без танців.

— Ага, без танців, — якось розгублено погоджується Петруня.

— Ну, будуть ще й танці. — Я намагався надати своїм словам якомога м'якшої тональності. — А як рука?

— Нічого, як бачиш. Уже льодоруба тримаю! — нарешті вихитав із крижаної брили своє грізне знаряддя наш садівник.

— Не старайся вже так, скоро сам почне танути.

— У тому–то й справа, що лише почне.

Петруня, мабуть, усе ще відчуваючи незручність через те, що я застав його за тим наспівуванням, сипав мов горохом. Але я не мав наміру довго стовбичити у дворі, власне, я вернувся лише за дорогоцінною кавою. Принаймні тоді це здавалося достатньою причиною, і я не хотів, аби Петруня думав, що мені якесь діло до його ранкових пісень.

Як я й передбачав, на перших порах Міха мої обов'язки доручив Петруні, тому я й вирушив так зранку, аби його застати. Зазвичай Міха збирався в редакцію на десяту, а часом і пізніше.

Отож, вийшовши о восьмій двадцять із бабусиної хати на Святошині, куди вже були перевезені мої речі, із вазонами та книжками включно, я дістався на Сошенка не пізно і не рано, а якраз вчасно — близько десятої. Дорогою, у переповненому у цю ранкову годину «пік» метро ще з'явилося бажання востаннє зайти у нашу теплицю. Принагідно також думав домовитися із Петрунею, позичити розсади деяких дорогих мені рослинок. Але то вже пізніше, коли побудую свою тепличку на Святошині, і бажано, щоб Міха не знав.

— Він ще дома, — начеб читаючи мої думки, по–змовницькому підморгнув мені Петруня.

— Хто?

— Міха.

— Ну й нехай.

— Як то нехай? Не дурій! Піди, він тебе пробачить, і залишайся… У житті воно чого тільки не буває, — видно, Петруня й справді хотів, щоб я залишився.