Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Отже, сон був пов’язаний із попереднім, коли ми опинилися під водою і Микола й справді згадував про якийсь момент. Але цього разу ляк так охопив моє тіло, що я не міг його перебороти. І я Миколи не пустив, хоча мав до нього невимовний жаль. Тоді він заграв у потойбіччі на якийсь дивний музичний інструмент, і та музика чомусь нагадала скрегіт зубів. Тож я прокинувся й побачив натуральні сонячні стяжки, які проривались у щілини поміж засунутих штор. Це дало мені привід обдумати іншу ситуацію.

Микола Лико чомусь вирішив подарувати квартиру й бібліотеку мені, але ключі від квартири виявилися не тільки в мене, а й у Комп’ютерної Діви. Отже, встигла придобритися до нього, бо так просто ключів сторонній особі не дають. Інші ключі, передані мені, найпевніше належали самому Миколі. Зрештою, я квартири не потребував, бо, як і він, жив одинаком і мав власну, а ще й літняка за містом, що його часто звуть дурноверхим словом «дача», яке походить від «давати», а ніхто дач не роздає, їх купують і продають, як будь-яку вартісну річ. Справжньою ж «дачею» мала стати для мене Миколина квартира, а про співвласницю в дарчій не йшлося. Але вона виявилася — і цілком несподівано. То чому ж, питається в задачці, Микола не зробив поділу справедливіше: мені б заповів бібліотеку, яку я радо б у нього взяв, адже була повна старих книжок, до яких і я маю пристрасть, а саму квартиру відписав би тій, кого, найпевніше, любив і встиг наділити персональними ключами. Тим-то Комп’ютерна Діва й назвала ті ключі своїми, і це недвозначно. При цьому обличчя мала, як завжди в серйозних випадках, незворушне. Отже, висновком у силогізмі, щойно мною збудованому, може стати одне: і я, і Ж. Смикальська маємо однаково вільний вхід до Миколиної квартири, але «дачею» чомусь вона має стати тільки моєю. І тут я покартав себе за дурну поведінку вві сні, коли не захотів пустити до себе свого добродійника й дарувача, а він тільки й хотів оповісти про якийсь «момент», про якого не встиг мені звістити, коли ми ніби перебували під водою. Зрештою, я знав, чому не пустив уві сні приятеля чи, власне, його духа, — втомивсь од Дійства. І не мав більше сили в ньому товктись. То чому ж, спитати б, гризуся? Все, що треба було вчинити, щоб переправити Миколу з цього в той світ, учинив, правда, з непроханою допомогою Комп’ютерної Діви, але так уже склалося. Не мав підстав підозрювати, що, поки мене немає, Ж. Смикальська ту квартиру захопить собі чи, боронь Боже, пограбує, бо дарчу в конверті й передсмертну записку захопив із собою. Кебети ж, щоб розв’язати цього ребуса, мені не вистачало, бо я, хоч і проспав десять годин, утоми таки не позбувся. Отож треба з цього вертепу вимкнутися, простіше кажучи, втекти туди, де жодні Дійства не граються, а там якось усталиться. Коли ж отямлюся й заспокоюся, знову навідаю місто й перевезу бібліотеку до себе — так, про всякий випадок, адже то було й справді значуще Миколине надбання, на яке віддавна заздрив, звісно, по-доброму. Гадаю, що дам раду й щодо іншого, але тільки тоді, коли буду на те здатний. Поки що із Ж. Смикальською зустрічатися знову не бажав аж ніяк.

Ці резони мене заспокоїли, тож підсмажив собі яєшню з двох яєць: яєчка й хліб, а ще сякі-такі консерви в холодильнику завжди були, адже приїжджав до міста раз на тиждень і мав тримати щось із їжі під рукою. По тому випив доброї міцної кави, а не такої бовтанки, якою пригощала мене Комп’ютерна Діва, правда, цього разу без коньяку, й рушив на закупи, бо там, де стояв мій літняк, магазинів не існувало, відтак харчі довозив також щотижня. При цьому мені й на думку не спадало завітати ще раз до помешкання померлого приятеля, хай Бог мені цього гріха вибачить.

І ось їду нарешті автобусом і тішуся, що їду; дивлюсь у вікно, і мені приємно те чинити; бачу розбігані за склом сосни, і вони мені як милі родичі, хоча родичі не завжди бувають милі. І навпроти, як і дорогою в місто перед цим (було так давно, а виявляється — лише позавчора), знову сиділа істота з обмотаною дротиками головою, але увіч інша — та круглолиця, а ця довгообраза, та — жінка, а ця — чоловік. Але і та, і цей, як коні в спеку, помахували головами — були-бо з однієї сфери, цілком для мене чужої, а отже, й недоступної. А з правої руки біля мене сидів карлик у капелюсі, в чорному костюмчику під краватку і з поважним, навіть урочистим лицем, — позирав на всіх не без презирства. А з лівої руки від мене стояло дівча з ранчиком за спиною і з так туго заплетеною кіскою, що здалося: волосся потріскує. Дівча дивилося на мене синіми, як волошки, очима — чимось я був їй цікавий. Зрештою збагнув: не я був їй цікавий, а карлик у капелюсі. А презирство до інших у карлика виникало тому, що так захищався від очей-волошок, які не переставали його їсти і то з таким смаком, як лижуть морозиво. І я був посередині між цими трьома й по-дурному думав, що й мойр є три, і не завжди вони з’являються до людей в іпостасі, що придумали їм стародавні греки, адже кожен час одягає своїх персонажів у свою одежу, інколи й кумедну, одне слово, інколи цілком невідповідну. Але місія у них одна, тож недаремно так мене сьогодні щільно оточили, адже не тільки мій бідний приятель Микола Лико, а і я біля нього став предметом їхнього інтересу. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є — дітися нікуди.