Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Коза випростано постала у дверях і мекнула:

— Постіль послано!

Я ж, хоча й був напівпритомний, усе-таки спробував удати з себе джентльмена:

— Поспіть ви, — сказав, ледве провертаючи язиком. — Я ж ляжу тут на підлозі.

Тоді впало у вічі, що коза має святенницьке, чи девотське, обличчя, якщо в кіз може бути обличчя, а очі переповнилися риб’ячим холодцем, який помалу перетворювався на розігріту юшку.

— Але ж я боюся! — викруглила очі.

— А я не маю боятися?

— Звісно, — церемонно сказала Коза. — Має ж чоловік бути сильніший од жінки.

Аргумент істотний, тож я, щоб довести, що має рацію, звівся. Але похитнувся, вона ж миттю підскочила й дбайливо взяла під руку, відтак повела до ліжка, в яке по-материнському вклала, попідтикавши ковдру. І останнє, що від неї почув, уже не бачачи її ані козиного, ані людського обличчя, — печально тонесенький голосок:

— Спіть спокійно! Обоє спіть!

І я краєчком свідомості, яка ще тліла, почув наче плач або ж скорботне козине мекання. Ні, то було більше схоже на плач.

Але вже не мав снаги ані вимічати нелогічності в мові Ж. Смикальської (наприклад, ми домовилися спати по черзі на Миколиному ліжку, а вона боялася бути сама поруч із покійником), ані слухати її ляментації, бо відразу ж провалився під чорний лід екзистенції і каменем пішов на її дно. А вже там звівся й почав розглядатися, бо ще ніколи на це дно не потрапляв.

Довкола хиталася світло-зелена товща води; мимо проходили якісь постаті з волоссям, що стриміло сторчака, і з напрочуд круглими, ніби з вирізаними повіками, очима. Один із них наблизився до мене, і я пізнав, що це не один, а одна; більше того, виявилося, що зустрівся з жінкою з автобуса, яка мала обплутану дротиками голову — після того, як пережив забиття автом пса, — і яку прийняв за мойру, притому Атропос.

— Вибачте, — спитав чемно. — Чи зможу звідси дістатися в Абґрегацію [3] Абґрегація — усунення з товариства, тут — місце, де перебувають усунені. ?

— Ви вже до неї дісталися, — зимно сказала Атропос, розплющившись, і я вдруге вразився, які дивовижно чудові в неї очі.

— І мені треба туди? — спитав, тицькаючи навмання пальцем.

Але її біля мене вже не було, тільки нудно й бридко вила російська попса, якої я в нормальному світі терпіти не міг. Отож пішов у напрямку, що його вказав собі сам, відтак вийшов на Суничну галявину, хоч жодних суниць чи полуниць тут не росло, радше це була ремінісценція з фільму Бергмана з такою ж назвою. Зрештою, саме до неї прямував, бо на ній призначено, як відчував, зустріч, правда, не знати з ким.

І тут побачив на краю Суничної галявини високу постать у фраці та з білою манишкою і з краваткою-метеликом, звісно, й у високому циліндрі — і це, безсумнівно, був мій приятель Микола Лико. В руці тримав за повідка, поцяцькованого бляшками, ні, не пса, а козу, в якої на лівій лапці поблискував золотий годинник, з шиї звисало бурштинове намисто, а ще й кулон із каменем, що нагадував сліпе око, а піддертого хвостика охоплювала вигадлива, схожа на бароковий вензель каблучка.

— Отже, ти все-таки не погребував, а прийшов, — сказав Микола. — Передали тобі мою записку?

— Так, — сказав я.

— Дякую, що опікуєшся. Я того не вартий.

— Ти мені друг, — мовив я. — А друзям належить взаємна опіка.

— Може, й так, — сумно відгукнувся Микола. — Вибач, що останнім часом перестав з тобою спілкуватися. Саме ця коза вивела мене в Абґрегацію — якось так вийшло.

— Хіба не знав, що може так вийти? — спитав я.

— Знав, — сумно відгукнувся Микола. — Вона, звичайно, трохи смішна, ця коза, але не полюбити її не зміг.

— І вона загнала тебе до Абґрегації! — сердито сказав я.

— Так, — просто мовив Микола. — Але я не шкодую… Захотілося ковтнути того зілля ще раз.

— Чого ж мене викликав? — уже менш сердито сказав я.

— Пам’ятаєш, якось сказав тобі: стережися цієї кози. І ніколи не вступай з нею в жоден стосунок. Казав таке?

— Так, — буркнув я. — І в жодні стосунки з нею я не вступав.

Микола Лико пильно мене розглядав, на його обличчі цвіла сакраментальна всмішка.

— Не вступав, але вступив, — повів тихо.

— Що таке говориш? — обурився я. — Мав її прогнати, коли прийшла провести тебе в останню путь?

— Звісно, ні, — мовив Микола Лико. — Все зробив і чиниш, як годиться. Але є один момент…

Замовк і ніби зніяковів.

— Що за момент?

— Бачиш… але не знаю, чи згодився стати моїм спадкоємцем?

— А коли б не згодився, то що?

— То все моє перейшло б не знати кому… Бібліотека, квартира… І це було б мені боляче.