— Здається, так, — мовила Коза, відпивши мацюпусінького ковтка. — Мама мені ніколи про те містечко не розказувала, хоч я й питала. «Нема про що!» — казала. Для мене то інший світ.
Мій бідний приятель змушений був від неї відвернутися, бо та бурякова барва, яку не без іронії уздрів на лицях своєї візаві, тепер густо вкрила і його обличчя, — йому в голову шаснула неймовірна думка, може, й безглузда, а тим паче з’явилася й навіть перелякала його: а що, коли перед ним церемонно сидить, відставивши зігнутого пальчика з просвіченими, як на рентгені, кісточками, не хто, як дочка тієї Натки, букета якої (та й її саму) він колись безжально розтоптав? А це значило, що був не меншим негідником як і її батечко.
І знову мушу втрутитися я, автор, бо цю пікантну ситуацію треба роз’яснити. Річ у тім, що, як признався мені Микола, з початком відвідин Комп’ютерної Діви мій приятель ніби потрапив у містерійну ситуацію, тобто життя перестало відчуватися як реальне, а зі сфери житейської ніби переселився у модерністичний твір напівбожевільного писаки, а він мимовільно став його героєм. А це значить: його тверда раціоналістична природа вченого похитнулася, що спершу його не вельми вражало; навіть переповідав мені ситуації іронізуючи, а може, трохи перегущуючи фарби (я цей стиль і запозичив). Уже говорив про три сили, які в ньому боролися: бісики в тілі кажанів, котрі в цей момент не тільки розправляли перетинчасті крила, а й стрімко почали літати його закамарками. Друга сила — черв’ячки, що повилуплювалися з покладу тих кажанів і завзято ворушилися в час чарівницьких акцій Комп’ютерної Діви, які спершу не шукали собі їжі, тим-то не ставали їжею, отже, не гризли його, хоч перші заштрики їхніх зубиків уже відчував. І третя сила: потужне бажання любові, яке перші дві сили певною мірою нейтралізувало, навіть обливало кажанів та черв’ячків лиловим світлом. Якось перед сном він почав згадувати, який це поет з’єднав кажанів із лиловим світлом, уживши óбразу: лиловий лилик (лилик, як знаємо, синонім кажана), але згадати не зумів. Ось що зумовило ту фразу, яка й привела його до не зовсім нормальної думки, ніби Ж. Смикальська — дочка тієї Натки, що про неї оповіджено в третьому фрагменті із сувою мойр.
Оце все, що я довго розписав, насправді тривало вельми коротко, поки, відвернувшись, він наливав у свою філіжанку кави. Відтак за спиною пролунало майже мекання:
— Я вражена! Ви моїх квітів не викинули. І вони не засохли!
Різко повернувся, аж трохи розхлюпав каву. Квіти мирно стояли на кухонному столі, звісно, не такі свіжі, як були принесені, але майже не зів’ялі.
— Як це вам удалося?
— Налив води, а потім доливав.
— Дивовижно! — захоплено сказала Комп’ютерна Діва. — Троянди ж довго не стоять!
— Як бачите, ваші стоять, — спробував зробити комплімента Микола.
Коза була втішена. Глянула на нього, як янгол із піднебесся, і порожевіла; зрештою, й буряки бувають кількох сортів: темно-бордові, середні і світлі. Цього разу, очевидно, спрацювала світла порода.
Кортіло запитатися, яке ім’я в її мами, але розмова вже вийшла з попередньої теми й перекинулася на більш сентименталізовану, тож стримався, тим більше, що досить було йому врази однієї, спитувати ж мойр із їхніми вихилясами не мав сили.
— У вас тут дуже мило, — ніжно сказала, без жодного мекання, Комп’ютерна Діва. — Нелад, звісно, є, але чоловічий.
— Чоловічий нелад — це і є справжній лад, — досить твердо сповістив Микола.
— А можна, я прийду ще й наступного тижня? — тим-таки ніжним голоском сказала вона. — Скажу на роботі, що ви ще не одужали.
— Отже, скажете неправду? — насмішкувато спитав професор. І тут у ньому прокинувся черевовісний кажан, старший над тим, що вже не літав його закамарками, а знову причепився лапками, схожими на пальчики візаві мого приятеля. І проказав досить виразно:
— Що ж, приходьте. Мені це теж приємно. Зрештою, вільно я ще не ходжу.
Комп’ютерна Діва опустила очка, а усмішка на її тонких вустах, що залишалися бліді, незважаючи на помаду, ледь-ледь (майже непомітно) здригнулася.
І він, помітивши ту всмішку, невідь-чому подумав, що вона, напевне, тренується перед дзеркалом. Що ж, жінки — природжені акторки, а акторам такий тренаж запрограмований.
Каву допито, Ж. Смикальська встала, а що вже знала дорогу, то впевнено постукотіла туфельками (які так дивно подобали на ратички), ще й специфічно посмикуючи задком, і він нескромно не міг одірвати од того задка очі. «Казна-що!» — сказав подумки і зробив зусилля, щоб таки не дивитися.
Читать дальше