Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— А хіба, пишучи рецензію, ви її не читали? — все ще наївно дивувався професор історії.

— Дали її на один день, а наступного вже мала бути рецензія, а я рецензіями підробляю. Вони ж навіть сказали мені, що писати. Але я у вас книгу куплю, — вперто, як і належить Козі, мовила вона.

І тут я знову змушений увести в розповідь власну персону, інакше читач цієї інтриги не збагне. Й раніше здогадувався, що розгромну рецензію на мої й Миколині спогади інспірував мій колишній однокурсник, якого я докладно описав у повісті «Сфера». Він був викрутасним лукавцем чи, точніше, підступником, отож рецензія писалася зовсім не проти Миколи Лика (хоч тут не маю конечної впевненості, адже той зоїл був нашим спільним однокурсником), а передусім супроти мене, хоча, можливо, був притягнутий сюди за вуха й Микола, щоб заплутати сліди. Комп’ютерна ж Діва, почавши носити букетики моєму приятелю, швидко збагнула, що вона вступила, образно кажучи, не в ту калюжу, і намагалася з неї вибратися, не замочивши ратичок. Коли це так, то моє попереднє припущення (а я пишу цю оповідь поступово, після кожної нової розповіді приятеля), буцім рецензія Ж. Смикальської була свідомим актом, скерованим на те, щоб привернути Миколину увагу до себе, виявилося хибним, отже, кривою стежкою, з якої про всяк випадок належить зійти.

Тим часом пауза тривала. Микола, що з ним трапляється вкрай рідко, спантеличився. Тоді Коза знову ввімкнула свій сенсорний апарат: очі її наповнилися благодаттю (від якої енергійно заворушилися черв’ячки в його закамарках), а вуста освітилися витренуваною, а через те чарівною всмішкою. Це дало змогу отямитися й моєму приятелю, бо він, правду кажучи, був ошелешений тим щиросердим зізнанням Комп’ютерної Діви і в розмові запала пауза.

— Своїх книжок не продаю, — категорично сказав Микола. — Але подарувати можу, кілька зайвих примірників ще є.

— Не можу просто взяти таку дорогу річ, — мекнула Коза, опускаючи наповнені благодаттю очі, — трохи лукаво, треба признати.

Професор встав, але, щоб пройти до полиці, мусив зачепити Козині коліна, цього разу щільно прикриті; як завжди, вибачився, але вона промовчала, можливо тому, що й справді була сьогодні інакша. Можу припустити (Микола мені цього не розказував), що знову дивилася на нього, цього разу не просто, а вгору й не думаючи гасити своєї усмішки.

Професор узяв книжку, а щоб повернутися до столу й підписати її, мусив удруге черкнутись об її коліна, а що був трохи збентежений, то на таке часте співдотикання не зважився і запропонував кавусю, на що вона ствердно хитнула, отож подав їй книгу, запропонувавши погортати, ніби не робила цього колись (а може, й не робила), а сам рушив на кухню, бо йому конче було треба перевести подиха. Але за спиною задзвенів ніжний козячий голосок:

— Може, я піду з вами? Там кавку й поп’ємо.

— Там нелад, — сказав професор, ніби в його кімнаті був лад — на жіноче розуміння, звичайно.

— Пусте! Не страшно! — ужила своєї улюбленої фрази Комп’ютерна Діва.

— Прошу, — буркнув він і пішов із кабінету перший; вона ж по-козячому пострибала за ним, а книга залишилася сиротливо лежати на ложі. Отже, перевести подиха він міг тільки коротко дорóгою до кухні.

І поки варив каву, не зважуючись продовжити розмову про Велес-пашу з його гаремом, хоча тема його невідь-чому цікавила, запитав у Комп’ютерної Діви про батьків. Оце тоді вона й сповістила (я вже про це згадував), що її мати родом із Житомирщини, як і він, тобто Миколина землячка, а батько із Сумщини, але він уже помер. До батька сентименту не мала, бо він був із породи негідників, тобто пив, а місц я праці змінював, тож більше бував безробітний, як працював, а вона, Комп’ютерна Діва, завжди була для нього порожнім місцем, бо хотів сина, а не дочку. Коли ж дивився на неї, то не бувала певна, що бачить її, а не клапоть порожнечі.

— Не хочу про нього й говорити, — сказала рішуче.

Отже, була мамина пестійка, бо хіба можуть бути такі плекані пальчики, зміркував Микола, не в маминої пестійки, — вони, пальчики тобто, до чорної домашньої роботи навряд чи дотикалися.

— А звідки ваша мама конкретніше? — спитав професор, ставлячи перед Комп’ютерною Дівою філіжанку, яка відразу ж звично опинилась у цілком прозорих, правда, з тінями всередині, пальчиках, у той час, як мізинчик вишукано відставився.

— З якогось містечка, — мекнула. — Ніколи там не була. А назва?.. Ну, на честь якогось функціонера.

— Дзержинськ? — бовкнув Микола і схвилювався, адже саме на честь цього кровопивця й було названо його рідний Романів — очевидно, й переназваний, бо нагадував династію Романових.