Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Але я забіг наперед, хай читач вибачить, адже мушу розрядити своє роздратування після попередньої сцени.

Наступного разу вона знову принесла йому роботу, забравши зроблену. Він ходив уже краще; коли казати чесно, то, доклавши зусиль, міг би сам завезти ту роботу й узяти нову. Але бісики, що їх пустила Коза (не зватиму її ще й Чортицею, щоб читач не звинуватив мене в необ’єктивності), за цей тиждень уже встигли звити в моєму приятелеві ватяні гніздечка, відкласти туди поклади (не знаю, чи у формі яйця, чи ікри), а самі позалазили в закамарки Миколиного єства й зависли там на лапках униз головою, як це чинять кажани задля сну, — там-то біси й позасинали.

І цього разу Комп’ютерна Діва принесла Миколі червоні троянди, а серед них одну оранжеву. Що значить такий принос, міщухам пояснювати не потрібно, але вихідцям із села це навряд чи зрозуміло: отже, червоні троянди — заклик до кохання, а оранжева — образ порозуміння. Зауважу, що Комп’ютерна Діва була уроджена киянка, хоча батьки — ні; принаймні мати була з Житомирщини так само, як і Микола, — це Коза сповістила у свій третій прихід, і я про те ще оповім. Цього разу вона, п’ючи в описаний спосіб кавусю, яку називала «кавка», ніжним козячим голосом оповістила, що після попередніх двох зустрічей — під час Миколиної лекції перед хором і на її весіллі — була в них ще й третя: Велимир запросив Миколу на концерт, на якому грали Прутнюковий твір, тобто він став уже й композитором. На цей концерт з’явилися за його наказом винаряджені його жони; Миколу посадили біля автора музики, біля якого з другої руки сиділа не вона, Коза, а перша Велимирова жінка, єдина, якій він платив (неофіційно, звісно) аліменти, хоча дітей вони не мали. Загалом же працювала вчителькою французької мови і була з-поміж них найвередливіша, через що й зуміла вициганити у Велимира додаткове утримання. А вже за нею, виструнчившись, гордо стриміла Комп’ютерна Діва; про решту жінок вона Миколі не оповіла.

— Хіба мене тоді не помітили? — наївно мекнула Коза. — А я так старалася!

— На жаль, ні, — чесно проказав мій приятель, який, треба зазначити, міг щось утаювати, але брехати рішуче не вмів. — А чого ж ви старалися?

— Бо ми були знайомі, — незворушно сказала Комп’ютерна Діва. — А я не терплю, коли знайомі відвертаються, це принаймні нечемно.

Помовчала з хвилю, трохи покусавши випиті губи, щоб вони хоч так зачервоніли, і мовила, зітхнувши:

— Добре хоч, що на жаль.

І церемонно підтисла губки, які знову стали як випиті; навіть такий безнадійний туман, як Микола, поволі починав розуміти, що вона з ним почала свою гру, а може, й не вона, а ті бісики, що завмерло висіли, вчепившись лапками з кігтиками в його плоть, а у ватяних гніздечках щось ворухнулося.

Забув сказати: коли Микола знову йшов робити каву і, звісно, зачепив її коліна, цього разу оголені, бо в прозорому капроні, то знову перепросив, на що почув: «Пусте! Не страшно», — а коли повертався, то Коза й цього разу розглядала книжки і щоб пройти, він легенько взяв її за осиний стан, відсторонюючи. Але вона під цю хвилю засвітила таку всмішку й полила на нього такий чар, що бісики в його закамарках прокинулися, розплющили очка й солодко потяглись. Він же цього разу не вибачався, отже, не казала й вона своєї примовки про те, що їй не страшно, — але страшно, як мені гадається, зробилось у тій ситуації не їй, а йому; зрештою, хтозна!..

Отже, на тому концерті, призналася Комп’ютерна Діва, вона на Миколу позирала, але він надто заслухався Велимирової музики (чи вдавав, ніби заслухався, віддячуючи за запросини), і її від тієї музики почали чорти брати — виокремлюю цей фразеологізм, отже, без чортів не обходилося, хоч твердо переконаний, що не чорти грали з моїми героями, а тільки мойри, якщо мойри й чорти не є те саме.

Оповідаючи, Коза ковтала помаленьку свою кавку, хоч Микола давно свою випив, тож мав змогу помилуватися з її елегантності при цьому майже ритуальному дійстві. Можна було б сказати, що Комп’ютерна Діва «кавкає», але це була би пересада, бо звуків Миколина візаві, елегантно споживаючи каву, не видавала; часом, правда, з’являвся тонкий, як у кози, язичок, але для якої операції — Микола не застеріг.

Тут вона й розповіла про своє суворе вегетаріянство; власне, фанатичним вегетаріянцем був Прутнюк, отож саме він переконав своїх жінок, яка це гидота — їсти падлину, адже вбиті тварини — це те саме, що падло. При цьому Микола помітив, що це напівпристойне слово дисгармонує мову Комп’ютерної Діви. Згодом вона почала вживати ще одного вульгаризму: задка позначала словом на «ж», і саме тоді Микола засумнівався, що та літера у псевдонімі Смикальської, придумана Велимиром, означає Женя чи Жанна, хоч слово «Женя» також вживається двозначно.