Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Так-от, про Велимирового батька, щоб більше не повертатися до цієї теми: ловив рибу він своєрідно. В тихій, безлюдній (це обов’язкова умова) Дніпровій заводі зупиняв човна, пускаючи його вільним плавом, наживлював вудки, закидав, тоді виймав із чохла контрабаса і починав грати, пильно дивлячись на поплавки й тримаючи на дні човна пляшку у спеціяльно зробленій для цього підставці з відповідною діркою посередині. У виміряні періоди зупиняв гру і робив ковтка-два, тоді знову вставляв пляшку в дірку і грав. Був твердо переконаний, що риба вельми музикальна, але треба дібрати відповідного репертуару — це було випробувано на практиці (псальми і канти тут не годилися, а козачки та гайдуки — цілком). Тож вважав, що риба під упливом його музики так надихається, що в ній розпалюється голод і вона нерозважно лізе на гачки. Незручність же такого лову була в тому, що, тягаючи рибу, якої ловив завжди достатньо, мусив припиняти гру, відкладати інструмента, бо грати й одночасно тягати рибу не зміг би й більший за нього віртуоз. Через це він спробував використати для тягання сина, але той невдовзі відмовився йому допомагати, бувши вельми зайнятий своїми жінками, тобто хором, і стародавньою музикою. Свій же природний егоїзм щодо свого чоловіка жінкú (скільки їх було, Миколі довідатися не вдалося) гасили тим, що на короткий час заволодівали Прутнюком, тож котра виявляла більшу вправність, його до себе переманювала, хоча довго не втримувала, а проганяла; тоді він переходив до тієї, яка цього прагла, при цьому удаючи, ніби не він організатор цієї каруселі. Можна гадати, що в жилах Велимира (це вже моє припущення, на якому не наполягаю) текла частково турецька кров чи, може, й татарська, тим і мав таку потужну схильність до гарему. Я цю гіпотезу висловив Миколі Лику, але він, хоча й був історик, цією темою не захопився, і не тому, що мав якусь негацію до Велимира, а тому, що навряд це можна було б науково дослідити і задокументувати, та й для чого? А фантазії, як ми вже побачили, його мало приваблювали. Тож я залишився при власному щодо того переконанні, а підставу мав ще й таку. У Велимира була одна ідея фікс, яку здійснював вольовито й твердо, відтак жінки його (може, й не всі) в тому слухалися. Маючи схильність до прогулянок, він скликав ту частину хору, яка йому належала, і всі вирушали на променад. Попереду урочисто ступав, трохи надувшись, а загалом з непроникним лицем Веле-паша, а ззаду (не знаю, чи парами, чи гуртком [2] Поправку до цього мого уявлення див. у кінці оповіді, її подаю з голосу свідка тих проходин; очевидно, того свідка підсунули мені мойри, щоб покарати в черговий раз за самонадіяність, до якої призводить розгул фантазії. ) його жони, які невмовкно, як сороки, тарахкотіли, і тільки одна помекувала — Коза, себто Комп’ютерна Діва. І такі шпацірування стали необхідним ритуалом їхнього життя, і, можливо, саме вони гуртували цей хор, хоча навряд чи в жилах хористок текла турецька кров. А ще їх лучило: жодна із жон не понесла навіть після численних співзлягань із Веле-пашею — ґандж, очевидно, був не в них, а в ньому; зрештою, коли б це сталося, такої ідилії навряд чи вдалося б досягти. Та коли б кожна народила йому одного-двох нащадків, то як би він зміг тих пуцьвірінчат, а ще в такій кількості, прогодувати, не кажучи вже про жінок, яких хоч і посадив на залізну дієту шляхом апостольського переконання, але при його заробітках і це бувало нелегко. Ці розмисли — також моє припущення, загалом же кожен інтим — таїна сокровенна, і хоча носії цієї таїни чимало розпатякують, тобто ніби розхлюпують цей коштовний напій (а в того напоя дуже полюбляють совати носи сторонні, як-от, приміром, я зі своїм письменництвом), таїна залишається в оболонці чи в склянці сокровенності (вибач мені, Боже, за таку препишну метафору!), тож ніхто її до кінця не пізнáє, навіть при фантазійних утручаннях, які здебільшого хибують на довільні спотворення.

А загалом історія Прутнюка, його мами й тата, навіть численних жон — це лише інтермедія в темі, вона записана сюди лишень тому, що дотична до Комп’ютерної Діви; фактів же про те, як вона жила з Велимиром, скільки і чи живе й досі (досі, тобто до знайомства чи, точніше, до відновлення знайомства з Миколою Ликом), Микола з її розповідей не довідався жодних, тут вона була, як Мута. А вже ця відіграла в загальній фабулі не інтермедійну роль, а десь таку, як Симона стосовно до рицаря неоціненної печалі князя Семена Лика та Галька щодо Теодора Петровського-Лика.