Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Іван напружив пам’ять. Аркадій Пастух, здається, казав, що перед ним, Іваном, було два претенденти в женихи Людмили. Федьо і якийсь неназваний, але обидва звідси втекли. Однак третього портрета під ліжком Василевський не знайшов: можливо, той перший кандидат забрав його з собою, або ж Людмила його не малювала. Але чому не забрав власного портрета Пастух? Виясняти було пізно; зараз же Іван мав непереборне бажання добряче намилити Феді шию за його підступ, тобто розсваритися з ним капітально. Але наміра змінив, бо Федьо ще міг лишатися джерелом потрібної інформації. Такі зміни намірів загалом Іванові не були властиві — чинив їх в одному випадку: коли це мало дати користь. Ще одна річ: цього портрета зняв і закинув під ліжко, напевне, Федьо чи його попередник, якщо той був, щоб звільнити місце для власної парсунної уподобини, — кімнатка така мала, що більш ніж одного портрета такої величини (мальовила були розмірно однакові) таки не розмістиш.

Отож Василевський закинув під ліжко обидва витвори схвильованого пензля, переїв хлібом із залишком недожертої Псом ковбаси, скип’ятив у кварті окропу, кинув туди щіпку чаю і запив. Тоді розібрався і, вимкнувши світло, ліг у постіль, щоб провернути громіздку й повільнодіючу машину власного мислення, — так він чинив завжди під складні випадки. Але був, очевидно, надто нервово вичерпаний, отож відразу ж відчув, що тіло його перетворюється у ватяне опудало, особливо голова, що тіло його розростається, ніби з’їв на вечерю не кусника хліба з ковбасою, а пачку дріжджів. Ото його й почало розносити, як тісто, котре добре сходить, і за мить побачив повітряну кульку, тобто Сферу, яка летить у синьому просторі, куди загнано не якусь там голу, розляглу пару, котра хотіла паруватися, а таки два портрети пензля руки тієї, котра йшла синьою дорогою, тримаючи тією ж творящою рукою нитку від кульки. Попереду, тобто перед нею, карбованим кроком ступав, як солдат морської піхоти, Пес, а позаду, як солдат військово-повітряних сил, — Кіт. На відзнаку урочистого моменту Кіт наструнчив на своєму хвості всі 10 053 волосини… Це було короткочасне видіння, з якого Іван Василевський запам’ятав ще й такого, цілком сюрреалістичного, пасажа: Федьо Сало й Аркадій Пастух на портретах, загнаних у Сферу, так само постали в образах Пса й Кота, звісно, Котом був Федьо, а Аркадій — Псом, тож саме Федьо вигнув войовниче спину, ще більше розтрубив хвоста й засичав на Аркадія, а той лише двічі (та й то не дуже войовниче чи люто) гавкнув та й прикусив губу.

(Здається, здатність до подібних виджень і складала ту частку натури Івана Василевського, яку можна назвати художньою, бо він дещо, як я казав, пописував, але не художні твори, де фантазія може гуляти, як їй заманеться, а статейки, притому не раз їдкі та несправедливо нівелювальні щодо об’єкта, — це йшло, можливо, від мстивості його вдачі. Через це з плином часу я дедалі більше переконувався, що отого опуса з грубим випадом супроти моєї мистецької вправності написав жоден Василь Климчук, а таки він, Іван Василевський. Тому раджу тим, хто захоче мене послухати: не позичайте нікому за будь-яких обставин грошей — тим лише надбаєте собі ворогів, і це напевне, як двічі по два. Той-таки Іван, оповівши цю історію, яку й продав мені за свій борг, признався сакраментально, що він двадцять років намагався використати її сам у формі повісті чи роману, але здолав написати, проливши дощі поту і стоптавши під час творчого микання кімнатою не одну пару капців, лише одну сторінку (та й ту цілком нездалу), відтак і розшматував її після того, як йому спала на думку спасенна ідея цю історію хитромудро продати. Це відкрило в ньому комбінаторські здібності і просвітило на хвилину його загалом похмуру вдачу — таких здібностей раніше в собі не добачав, коли не враховувати тієї садистичної помсти вітчимові, — згадаймо історію з велосипедом та мілітарним капелюхом, але то навряд чи можна назвати комбінацією, як і його участь в історії, яка оце розповідається, хоча комбінувати, хай і незграбно, він спроби таки робив.)

І я знову бачу кін, бо реальний плин моєї оповіді несподівано порушився, очевидно, завдяки головному героєві, який, замість тверезо осмислити те, що йому оповів Аркадій Петрович (адже йшлося про речі, які на коротку хвилю навіть збудили в притлумленій з дитинства вітчимовим деспотизмом натурі Івана Василевського мисливського вогника), легковажно захропів, відтак і я в цій черговій сцені драми припускаюся зміщень реальних форм.