Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Це добре, що ти розійшовся з Ірою, бо ви з нею не пара.

— Чому? — спитав, підхмелений, я.

— А тому, що тобі треба доброї, порядної жінки, а вона — вітер і пуста. Чорт у ній сидить.

— Ти ж мене мало знаєш, — сказав я. — Може, і в мені сидить чорт!

— О ні! — сумно сказала Галя, тепло на мене дивлячись. — Ти чистий. Я вже на цих чортів надивилася, а доброго чоловіка видно звіддалеку.

— А в тобі нема чорта? — спитав по-дурному, бо язика тримав розв’язаного.

— Ні, — сказала так само смутно. — Чортові в мені нема чого робити, бо в мене на плечах і робота, і дім, і діти, і цей мій шалихвіст.

І я посоромився; справді, чорти шукають дозвільних душ. Тих же, хто занурений у роботу та житейські клопоти, вони й справді не чіпають, хоч це й не остаточна істина.

— А може, то від крові? — спитав. — Від батьків, дідів та прадідів?

— І це може бути, — сказала Галина. — Але більше вірю, що чортів людина сама до себе приводить чи викликає.

Була мудра ця Галя. Мудра й героїчна. Шкода, що вона моя сестра, що старша за мене й навіки потонула в чужій мені родині — ось хто міг би бути достойним мені подружжям. Дивно воно виходило: жінки, перед якими міг уклонитися, траплялися мені невідповідного віку й навіки відділені від мене житейськими стінами — маю на увазі й Галину, і господиню мою. Отож чи не був я від початку приречений на самоту?

Про це я й думав, повертаючись із тієї гостини. І хоча напоєний, але голова залишалася чиста, і я цілком міг ситуацію осмислити, адже дістав напрочуд потрібну інформацію, з допомогою якої міг заповнити не одну ланку свого кросворда, а повернувшись додому, все те записав до щоденника, звідкіля цей матеріал і переписую.

Отже, розповідь про Зоотехніка треба підкорегувати — розповіла її Іра тільки першу частину. Можливо, того дня, коли вони зійшлися, покинувши її й рушивши шукати остаточного задоволення, Зоотехнік другої такої податливої не знайшов, отож повернувся до намету, де нібито тремтіла з жаху Іра, витяг її звідти й повів у ніч, щоб до решти задовольнити свою хіть. Але мені здається, що Іра до намету не забивалася й не тремтіла, бо не такий вона страхопуд. Вірогідніше відпустила любаса, а сама сіла на видноті й почала чекати; до речі, якось мені сказала: «Треба вміти чекати!». Лобур потинявся, а тоді повернувся туди, де сподівався застати Іру, і там її застав. Відтак силу над ним здобула вона. Як усе відбувалося, можна пофантазувати, але чомусь не хочеться того робити. Решту історії розповіла Галина; сумніву, що вона правдива, не мав жодного.

Знайшла своє продовження й розповідь моєї господині про Ірин зв’язок із учителем фізкультури. Але ця історія в мене ледве окреслена, так воно й залишилося, бо більше звідів я не провадив, тобто і щодо Зоотехніка, і щодо Фізкультурника втратив слідчий інтерес; головне, що обидві історії здобули відповідне завершення, а деталі не такі важливі. Фізкультурник другої дитини Ірі не зробив, тож, можливо, колись його вижене, як трапиться достойніший, а можливо, захоче законно вийти заміж удруге — зрештою, і це для мене значення не мало. Загалом багато що мені прояснилося. Коли б Іра була в мене і справді закохана, а не гралася мною, то не підготовлювала б заздалегідь своєї втечі від мене, сповістила б про історію з Фізкультурником, яку цілком замовчала, і про те, що має дитину і що отой романтичний хлопчик Максим із її листа, її юний друг, не тільки друг, а й син (і ці речі пильно приховувала), так само, як і те, що покинула роботу і має окрему квартиру. Невідомо, чи я б до неї у прийми пішов (очевидячки, таки пішов би, коли б розв’язала ці суперечності), але вона й не збиралася мене туди пускати, ось чому вибрала не першого варіанта, запропонованого мною для розв’язання наших проблем, а другого і третього, з’єднавши їх: присягти на вірність, а тоді й розійтись. Але для чого це їй було треба, коли я сам пропонував полюбовне розлучення? Чому так гаряче його заперечила — цього не розумів аж ніяк, а зараз, набитий їжею та налитий напоями, розв’язати цього ребуса також не міг. Не міг та й годі! Отже, відклав це натоді, коли буду мудріший. Така була та частина кросворда, що стосувалася Іри.

Щодо Галини, то обоє повірили й признали: справді, ми брат і сестра. Але треба було остаточного підтвердження, отож коли Коля знову відходив до туалету, домовилися, що я вивідаю все можливе від своєї матері, а вона, як сказала, притисне Калиновську й вирве з неї чи підтвердження (тоді все буде гаразд), чи заперечення (тоді хай скаже, хто ж насправді Галин батько). Галя сказала це так рішуче, що я не сумнівався: Калиновська не встоїть. Коли прощався із цим милим подружжям, вони взяли з мене тверду обіцянку, що їх не забуватиму й приходитиму, — таку обіцянку дав, а свої обітниці, як уже казав не раз, завше виконую, отож звідомлю, що й досі я сестру відвідую, а забігаючи наперед, можу з’явити, що Калиновська призналася: Галининим батьком і справді був Іван Жук, отже, батько і мій. Моя мати так легко не далася, але я їй про Галину оповів без дипломатії, і вона також, зрештою, признала факт існування спільної дитини в батька і Калиновської, але остання вимолила, мати так і сказала: «вимолила» в батька, і це чинилося при ній, матері моїй, обіцянку, що той до тієї дитини не признаватиметься (сам він довідався про Галине існування вже одруженим), бо її удочерив Канішевський, і Калиновська не хотіла проблем. Батько таке слово дав, в погодженні з моєю матір’ю, яка цьому сприяла, і я міг почудуватися з цього: адже і я був такий, отже, приказка правдива: яблуко від яблуні далеко не відкочується. Галина приїжджала до Житомира і познайомилася з другим своїм братом і нашою матір’ю, мати її прийняла чемно, але холодно, вони провели дипломатичну розмову, — ішлося більше про материні й Колині хвороби (у того таки виявилася хвороба нирок, і пити він перестав, ставши спокійним і цілком банальним чоловіком), — а брат зустрів сестру приблизно так, як мене Галин Коля, — щиро з того зрадів, а ще дістав законну нагоду випити, останнім часом до того приохотився. Отже, тут усі клітинки кросворда заповнено; пам’ятаю, Галина, розглядаючи нашого сімейного альбома, що велично дозволила вчинити їй моя мати, плакала — що робилося в її душі, можна здогадуватися, адже саме вона виявилася єдиною справжньою жертвою цієї історії. Що ж до незгод і «важкого дитинства», як подавалося в Іриних листах, із її матір’ю, тобто Калиновською, треба зробити також корекцію (і небезпідставну). Іра була надуміру пещена дитина, справді материна улюблениця, а надмір пещені діти часом уподібнюються до тих, котрі бувають недоглянуті й упосліджені, тобто їхні вимоги робляться надмірні, вони вередливі, а дрібні незлагоди роздувають не раз у великі проблеми — знаючи Ірине фантазерство, це зрозуміти неважко. Бажаючи бути принцесою (символічно, звичайно), фактично Іра нею не була, отже, маємо тут факт звичайної імітації з усіма проблемами, що з того випливають, — це ніби марення бридкого каченяти, котре добре знає, що прегарним лебедем воно ніколи не стане. Але чи була вона звичайною «дівкою»? Очевидно, ні, шукала зімітованого в мріях принца, якого бачила у звичайних грубих чоловіках, через що «дівкою» не раз фактично ставала, отже, це річ не така елементарна.