Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— То що вам Іра нафантазувала? — спитала Галина, дивлячись на мене з усмішкою.

— Чи був у вашої матері інсульт? — спитав я.

— Так, але в легкій формі, — сказала. — Правда, вона страшенно переполошилася, бо вельми дбає про своє здоров’я.

— А під час інсульту нічого вам не говорила?

— Дещо сказала. Що, мовляв, мій батько загинув на війні. Ваш батько загинув на війні?

— Ні, — відказав я. — Але був важко поранений, що й звело його в могилу чотири роки тому.

— Отже, тут не сходиться. То що ж розповіла Іра?

І я звідомив усе, що знав. Галина слухала вельми уважно.

— Але звідки про те знає? — здивувалася вона. — Адже і я цього не відаю!

— Їй розповіла мати під час того-таки інсульту, — мовив я.

— Ну да, — криво всміхнулася Галина. — Вона ж її улюблениця.

— Сказала, що була з матір’ю у важких стосунках…

— Бачите, — звістила Галина з тією ж усмішкою, — наша мати, сказати по правді, нікого по-справжньому не любила, хіба себе. Але де це мій гуляка?

— Який гуляка? — спитав я.

— Таж чоловік! — із серцем мовила Галина. — Він у мене випиває, отож турбуюся. Казав, що буде точно на сім.

— Люди, котрі випивають, точності не дотримуються, — сказав.

— І це правда, — засміялася Галина. — Та й чорт з ним! Може, й добре, що десь шаландається, бо те, що розказуєте, страшенно цікаве.

— А чому мати не казала, хто ваш батько? — спитав я.

— У нас заборонялося говорити на цю тему.

— Ваш названий батько ревнивець?

— І це знаєте?

— Не те що знаю, — ухильно відповів я, бо не хотів її насторожувати. — Просто коли б не був ревнивцем, то чого про вашого справжнього батька в домі говорити було б заборонено?

— А що, до Іри ви теж підбивали клинці? — прямо спитала Галина, пильно на мене дивлячись.

— Трохи було, — мовив, усміхаючись. — Але ми не зійшлися. Однак те, що розказала про батька й вас, мене схвилювало. І я вирішив вас розшукати.

Галина задумалася, очевидно, зв’язувала якісь свої нитки.

— Може, вам неприємна ця розмова? — делікатно спитав я.

— О ні! Просто думаю: щось у тому є. А ваш батько ніколи не признавався, що в нього є побічна дитина?

Питання й мене цікавило, бо, кажучи щиро, це ще одна ланка кросворда, клітини якої не міг заповнити.

— Про народження дитини він довго не знав, а коли повернувся, ваша мати була заміжня і носила другу дитину. Але по війні вони принагідно зустрічалися, принаймні ваша мати бувала у нас — і не раз.

— Бувала у вас у домі? — недовірливо округлила очі Галина.

— Так, — сказав я спокійно. — І приїжджала на батьків похорон.

— І ваша мати її приймала? — спитала зчудовано.

— Уявіть собі. І коли батько помер, моя мати з вашою трохи листувалися.

— Дивовижно, — видихла Галина. — Щось я цього не розумію.

— А я розумію, — прорік спокійно. — Це значить, що між батьком і вашою матір’ю, після одруження обох, таємних стосунків не було.

— А як же я? — безпорадно спитала Галина. — Невже він про мене так нічого й не довідався?

— Цього не знаю, — признався я, зауваживши: Галина, здається, починає вірити, що вона моя сестра. Та і я не сумніваюся. — Допитайтесь про це в матері! — сказав.

— О, у неї допитаєшся, — із серцем сказала Галина. — То така ж потайна, як і її люба доця.

Ні, сестри між собою таки не були дружні, коли не сказати гостріше. І я розповів про фотокартку, яку мені передала Іра, і про те, що Калиновська по смерті батька її викинула. Світлина була при мені, і я її Галині показав. Узяла до рук і розглянула.

— Добре знаю цю фотокартку, — сказала. — Вона завжди була в материному альбомі.

— Тобто лежала на видноті? — здивувався і я. — А що ж ревнивець Канішевський?

— Мати завжди тримала його під каблуком, — рівно провадила Галина. — Але в нього бувало щось таке, як приступи. Тоді й казився, бив матір, розганяв нас. Мій тоже не луччий.

І, як то кажуть: про вовка помовка. Гримнули вхідні двері, а за мить у кухонних героїчно постав, усміхаючись, Галин чоловік із явними слідами алкоголізму на обличчі і з сяючими голубими, але примутненими очима.

— Сєкрєтнічаєтє? — підморгнув.

— Це, Коля, мій брат, — сказала Галина, винувато всміхаючись.

— Діствітільно? — вигукнув ентузіастично Коля. — Ти в етом убіділась?

— Убідилася, — сказала Галина. — Сама сєбє не вєру!

— Да ето же чудесно, Галь! — вигукнув Коля. — Тада чіво сідіш? Став палітру, што-то собразі. Ето нужно отмєтіть!

— Ах, конечно, конечно! — підхопилася Галя. — Як же це я забулася!