Але щось у цьому реальному здогаді мене остережувало: річ у тім, що справжнім, типу її батька, ревнивцем я не був і цілком щиро вважав: усе, що відбувалося з об’єктами кохання до того, як вони зустрілися, не має братися до уваги, бо все воно навіки і незмінно в минулому. Так уважав я; можливо, так треба було чинити, а як думала вона? Адже історія з Калиновською і моїм батьком відбувалася вже тоді, коли перша була одружена, отже, чоловіка зраджувала. Минуле можна забути, але сучасне — навряд, казав я Ірі, отже, мала таки підстави думати, що я ревнивець; вона ж при своїй пристрасті до туризму (я ж не бажав приєднуватися до неї, щоби ставати туристською парою, як та, що мирно спала під час нічного розгулу) навряд чи втрималася б від нових захоплень, отже, спокуса нових захоплень нею не виключалася, як не виключалося й постання нового домашнього пекла.
Здається, за її жіночою логікою в усьому був винуватий я, бо комплексу ревнощів не переборов, але наші суперечності, як на мене теперішнього, літнього, виходили від нашої недібраності, бо жіноче в цій позиції не бажало ставати з чоловіком однією плоттю, — хотіло, щоб обидві плоті жили автономно, тобто розрізнено в дусі і тілі, а з такого зв’язку міцної сім’ї ніколи не вийде; отже, ми були парою випадковою, супротиприродною, а те, що протиприродне, і є грішне, супротилежне Божій заданості. Але тоді всього я ще не розумів, бо сподівався, що любов, яка між нами все-таки була, здолає ці перепони і одним тілом ми таки станемо, але для цього, думаю тепер я, їй треба було зламати свою індивідуальну свободу, що знову-таки щастя ніколи не приносить: з’єднання у плоті має бути вільне і природне, а не насильне, свідоме. Але знаю й іншу істину: буває, що у шлюбі сходяться істоти дивовижно, на перший погляд, непоєднувані, але гармонію свою, тобто єдине тіло, знаходять, ба одне одного доповнюють. Саме на це й сподівався, ставлячись до стосунків з Ірою із цілковитою серйозністю, бо не належав до чоловіків, які люблять жінкою тільки короткочасно покористуватися, як той Поет чи Зоотехнік, — до речі, саме такі чоловіки Іру найбільше приваблювали, отже, певною мірою й сама до них уподібнювалася. У такому разі моя господиня знову-таки мала цілковиту рацію: Іра — «дівка», а не чеснотлива панна, яка шукає спокійного й порядного чоловіка; доброчесного шлюбу, зрештою, бажав собі і я, бо хотів віддати себе науці, а не любовним інтрижкам; класти життя на тих підставах, на яких клали його Казанова чи Дон Жуан, було б для мене принаймні смішно. Здається, вона це знала, а як дівчина з комплексом принцеси в собі, погодитися на це не могла, бо таке не відповідало її природі «дівки», тобто стати «жінкою Дантовою», за визначенням Лесі Українки, без якої Данте не міг би здійснитися, а отже, його тінню, було для неї, очевидно, так само смішним і неприпустимим. Саме тому її вабили чоловіки із зовнішньою, а не внутрішньою, з фізичною, а не духовною мужністю: таким був Поет, який засліпив її словесним пустопорожнім блиском, а покористувавшись, покинув чи викинув, мов ганчірку; таким був Зоотехнік із дикою, гуцульською красою, із сильними м’язами, який різав корів і її міг би зарізати не вагаючись — такий може легко стати злочинцем чи безстрашним вояком із залізним духом, і м’ясником, і екзекутором у катівнях; такий би її товк, чавив, ґвалтував, бив, а її опір ще більше його підігрівав би, і вона провела б життя в жорстокій взаємній війні або ж признала б його тиранську владу і по-мазохістському корилася б. Таким, зрештою, був і Фізкультурник, який тільки й знав, що бігати, стрибати, бити м’яча і примушувати робити це й інших, тобто бажав, щоб і вона бігала, стрибала й била м’яча на його команду-свисток чи на постріл із спортивного пістолета. Це все ясно і зрозуміло, але одне ховалось у темені: чому полюбила мене і чим привабив її я? Чи не тим, що уподібнювала до батька-ревнивця, а чоловіки-ревнивці теж люди із зовнішньою мужністю, адже її мати (а Іра таки їхня кровинка) так і не покинула творителя домашнього пекла, а мовчки терпіла? Коли так, то Іра не боялася в мені ревнивця, хоч і не без цього, а щосили бажала його в мені поселити чи виростити. Але знову-таки, це лише здогад, що покривався найбільше тьмою, яка ледь-ледь просвічувалася моїм мозковим проміттям, і це немало мене змучувало.
33
Так ми роз’їхалися на літо: вона — у Крим (можливо, для пошуку ще якогось буцефала для свого пантеону), а я таки в Житомир, бувши, відверто кажучи, емоційно притомленим од усіх тих пристрастей, бо я, як може виснувати ймовірний чи неймовірний читач цього скрипту, людина не для пристрастей, а для спокійної, розміреної, хай і вельми складної і працезатратної праці при чітко впорядкованому часі; і вже замолоду мав усі передумови для вироблення сталих звичок. Отож, їдучи черговий раз до Житомира, я зумисне абстрагувався від розгадки цього кросворда чи його складання: любо було бачити знайомі краєвиди, хати, сади, старих селян на лавицях, що розмовляли поміж себе, дивлячись на машинового потока на шосівці; хлопців і дівчат на велосипедах; інколи велосипедисти передибувалися, зупинялися, не злазячи з машин, і вели, якщо це були хлопець із дівчиною, жартівливу, зальотну балачку. Паслися телята, блукали брудні гуси, а на стовпах біля хат вигодовували дітей чи просто стояли на одній нозі чорногузи. І кожна хата у своїх прямокутних клітинах, думав я, заховувала якесь Слово, бо Слово, за Біблією, було початком життя, а в цих клітинах творилася якась мала його ланка, котра, поєднуючись із іншими клітинами, творила село, сéла ж — райони, райони — області, області — країну, а країни — цілий світ. І скрізь, в усьому була своя система кросвордів, бо в основі цього поняття — Хрест і Слово: два віковічні символи нашого буття. І мені в кутку автобуса було любо визирати в запорошену шибу й відчувати власну причетність до цього буття, хай я малá його клітина, бо це була земля, обігріта моїм диханням і просвічена моїми очима, а отже, моя. І коли зміркувати глибше, можна переконатися, що всі складнощі світу породжено складнощами нашого сприйняття, а коли так, то чи не вигадуємо світ — замість його пізнавати? Але, з другого боку, думав я, вигадувати світ — це теж певною мірою його пізнавати, бо вигадка, мрія, фантазія, навіть кривомисля — це так само світ; ось чому давні мислителі найвищу мудрість убачали в простоті, виводячи власну неспроможність пізнати світ і людину в ньому до загадкового постулату Бога, — ось чому слово Бог таке коротке і має лише три літери, бо все у світі тільки видимо двохіпостасне, насправді воно трьохіпостасне. Бо коли є жінка й чоловік, двохіпостасна сутність, то вони народжують дитину, що стає третьою їхньою іпостассю; коли є добро чи зло, то народжується постулат: «Нема лиха без добра»; коли є день і ніч, то народжується третя їхня іпостась: ранок із вечором; коли є сонце і місяць, то народжуються хмари, які їх покривають. Але щоб відбувся святий процес народження третього з перших двох, треба гармонійного поєднання, тобто любові, бо без такого поєднання плід у цьому світі не з’являється, або ж з’являється недорослий, покручений і немічний; отут і постають проблеми, а проблеми — це початок ускладнення простого.
Читать дальше