Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Є сестра, — сказала Іра і вперше зустрілася зі мною очима, я зрозумів чому: тепер мені мало стати ясно, чому так поспішає додому, а ще й те, в яку халепу я її втрутив, намовивши на цього візита.

— А сестра з вами живе?

— Ні, вона заміжня і живе з сім’єю окремо.

— А як звати вашу матір?

Я насторожився: саме це мене найбільше й цікавило. Але Іра якось необережно повела рукою, зачепила філіжанку, й недопитий чай пролився на стародавню скатірку. Іра скочила, заохкала, почала перепрошувати, і хоча господиня запевнила, що це не біда, кинулася на кухню, прибігла з рушником вельми сумнівної чистоти й почала вимочувати пляму.

— Така буваю незграбна! — поскаржилася. — Ще раз вибачте!

Але господиня цього разу мовчала, тільки дивно підтисла губи, як роблять ті, кому бракує зубів, і суворо дивилася, як Іра клопочеться біля пролитого чаю.

— Налийте собі ще, — мирно порадила вона.

— О ні, дякую, ми вже будемо йти.

— А хіба не посидите з Дмитром Івановичем? — спитала господиня, все ще пильно оглядаючи знічену Іру.

І я вирішив їй допомогти.

— Хочемо прогулятися лісом, — сказав. — Там зараз весна!

— Гаразд, — зітхнула господиня. — Весна — це для молодих!

— Давайте приберу й помию посуд, — послужливо запропонувала Іра.

— Ні, ідіть гуляйте, не томитиму старечими розпитами, — сумно сказала господиня. — Я ще трохи посиджу. Колись чаювання був обряд! — І це означало: з нашого чаювання обряду не вийшло. Я підвівся, Іра чемно, навіть запобігливо попрощалася, стара запросила заходити до неї ще, бо їй приємно побути з молодими. Ми вийшли з дому, в Іри був видимо зіпсований настрій — бачив це по її насурмленому обличчю.

— Казала тобі: сьогодні в мене нещасливий день, — мовила вже на вулиці.

— Чого нещасливий? — безпечно спитав я. — Чай не чорнило, плями від нього не залишиться.

— Але вона вчинила мені справжній допит, — мигнув блискавкою погляд. — Ну й мегера!

— А по-моєму, звичайні речі, — тим-таки безпечним голосом мовив я. — Про що говорила б ще? І, здається, ти їй сподобалася.

— Не маю інтересу їй подобатися! — різко кинула.

— Як це нема інтересу? — здивувався я. — А наші зустрічі?

— Ніколи більше сюди не прийду, — сказала. — Її погляд, як у того вужаки.

Як на мене, усе було дуже мило, — тут я не лукавив, бо й справді мав із того допиту пожиток, то чому б уражався. — Розмова і прийняття у старосвітському дусі.

Але не відповіла. Ішла мовчки, і на її вилицях палали рум’янці.

— Прогуляємось лісом? — обережно запропонував.

— Ні, мені пора, — буркнула. — Проведеш до електрички. Але зі мною не їхатимеш. Просто в мене сьогодні нещасливий день.

Останню фразу сказала м’якше, трохи ніби з відчаєм. Я ж продовжував бути задоволений, і вона, здається, не могла того не помітити, тим і сердилася. Зрештою, праг осмислити новоздобуту інформацію, отож залюбки погодився не супроводжувати її в електричці, адже дістав нове поле для складання того сектора кросворда, де були дані про її родину, а вони мали для мене виключного інтереса. Невідомо, правда, чи правдиві.

— Хочу тебе розуміти, Іро, — тепло сказав я, може, навіть зворушено. — І сама знаєш: ти мені глибоко не байдужа. Отож давай дивитися на світ і речі простіше.

— То ти все це організував? — метнула блискавкою.

— Що — все, Іро? — здивувався я.

— Допит, — різонула вона. — Не терплю, коли мені зв’язують руки й ноги, а ще й витягують кліщами язика.

— Але що в тому злого, коли тебе спитали про родину?

— А може, не люблю про те розказувати і маю свої причини. Отже, коли хочеш, щоб у нас було добре, не влазь мені в душу.

До станції дійшли мовчки, електричка ось-ось мала прибути. Швидко домовилися про наступну зустріч, цього разу, щоб поблукати таки лісом, — поїзд уже виростав із синього простору.

— Вибач, що так вийшло, — сказала. — Часом на людину находить!

— Так, — мовив заспокійливо. — Усе розумію!

— Хотіла б того. Не сердись! — м’яко подивилася.

— Можна тебе поцілувати?

— Звичайно, — відказала й підставила не губи, а щоку.

Електричка розчинила двері, і потік людей утягнув Іру до вагона. Не оберталася. Настрій було, певною мірою, зіпсовано й мені.

Але тільки певною мірою, бо здобув немалу побудку для розмислів, через це не повернувся додому, а рушив погуляти, як і було сказано господині, лісом, тим більше, що зараз там весна. Але не весна мене цікавила, а бажав, щоб ніхто не зіпсував і не скрутив мисельного потоку. Ліс же для цього — найпригідніше місце.