Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Прошу, призволяйтеся, — сказала, сівши до свого фотеля, якого присунула до столу. — На жаль, варення тепер не варю, а колись, за моїх часів, чаювання без варення не відбувалося.

Ми з Ірою сіли навпроти одне одного на віденських стільцях, але вона чомусь уникала мого погляду, котрий увіч хотів порозумітися чи запитати: чи все гаразд? Виходило, ніби сердиться на мене, а чого було на мене сердитися?

І тут, після того, як розлито чай, — це зробила Іра, — господиня, на велику і, можливо, не вельми шляхетну мою втіху, вчинила Ірі справжнього допита, перед цим чемно перепросивши, що вона, мовляв, така цікава, але свіжа людина рідко тепер у цей дім заходить, отож її інтерес, попередила господиня (голос був низький, але без каркаючих ноток), — інтерес самотньої старої жінки, а самотні старі жінки завше неподобно цікаві — я це зауважив, поклавши собі не тримати на видноті принаймні свого щоденника. Вона ж, господиня, ніби відчувши мою засторогу, сповістила, що колись любила багато читати, і в них була добра бібліотека, але з неї залишилися самі окрушини (дещо з того давала мені читати, але відкрито їх не тримала, а десь сховано), однак тепер читати не може, бо очі болять і навіть окуляри не допомагають.

— Казав Дмитро Іванович, що живете в Києві? — почала допита господиня, я кинув оком на Іру й побачив, що вона внутрішньо зіщулилася, але на обличчі тримала свою й справді привітну й милу всмішку, очі ж залишалися холодні й трохи метушливі.

— Так, — коротко відповіла.

— Співчуваю, бо недогода їздити щодня туди й сюди.

— О, я звикла! — мовила Іра. — Крім того, люблю їздити.

— А я не люблю, — вперше каркнула господиня. — І ніколи не любила. А де в Києві живете?

— Недалеко вокзалу, — спробувала викрутитися Іра десь у тому стилі, як викручувалася і від моїх прямих запитань, ну хоч би про її прізвище, яке довідався таки при сприянні своєї милої господині; зрештою, і вона дізналася не від Іри, а через свої, як сказала, «звіди». До речі, мову мала правильну, навіть вишукану, отже, належала, як виснував ще раніше, до старої української інтелігенції, а та мене цікавила завжди.

— Хоч це зручно, — мовила. — А на якій вулиці? Я Київ знаю дуже добре, бо довго там жила.

— На Жилянській, — неохоче сказала Іра.

— Який збіг! — радісно вигукнула чи, власне, каркнула господиня. — Але ж і я колись жила на Жилянській, у нас там збиралося чудове, ну, просто чудове товариство! А який номер?

Іра назвала номера, але це виявилося ближче до вокзалу, ніж жила колись господиня, вона назвала номера свого й описала коротко будинка, у якому жила. І тут я зрозумів, що Іра каже неправду: щоб дістатися на Жилянську, не треба було тролейбуса, та ще й десятого, який курсував до бульвару Шевченка, а тоді до університету й далі; трамвай підходив ліпше, бо могла вийти після повороту із Саксаганської, однак трамваєм їхала лише раз, а двічі таки тролейбусом, причому першого разу, коли були ще майже незнайомі, обрала таки тролейбуса. Я пильно дивився на Іру, на всі, як то кажуть очі, але вона того ніби не помічала.

— Живете з батьками? — продовжила допита господиня.

— Звичайно, — відгукнулася Іра. — Як же ще?

— Ну, Дмитро Іванович не живе з батьками, а він вашого віку, — резонно зауважила господиня. — А ваш батько Карло… Чому в нього таке дивне ім’я? І як його звуть по батькові?

— Васильович, — сказала Іра.

— Карло Васильович, — задоволено затвердила господиня, — то він ще працює? Не вчителем?

— Ні, він агроном, — неохоче сказала Іра.

— Агроном і працює в Києві? — здивувалася господиня.

— Так, — сказала Іра. — В Міністерстві сільського господарства.

— О, то ви з доброї родини! — задоволено прорекла господиня. — Колись серед агрономів були дуже культурні люди. А мати ваша теж працює?

— Мати не працює, — мовила Іра. — Хворіє і змушена була покинути роботу.

— А що в неї таке? — швиденько запитала господиня, і вперше, відколи її знаю, її очі жваво зблиснули. Воїстину, як сказав один мій знайомий злостивець: «Жінки люблять свої хвороби більше за чоловіків», — принаймні ця тема їх завжди чомусь непомірно збуджує, я знав це по своїй матері.

— Ну, це важка тема, — сказала Іра. — В неї був інсульт.

— Інсульт — це страшна річ, — ентузіастично пророкотіла господиня. — Найбільше, чого боюся, то це інсульту. Бо як тоді прожити самотній людині. Лежача чи ходяча?

— Трохи ходить, але погано.

— Співчуваю! А сестер і братів маєте? — поцікавилася ніби між іншим.