Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Я мовчу. Дивлюсь на неї й наче бачу вперше.

— Подумайте, яка це бридка тварюка! Донощик!

Мені помірно сумно на душі. Десь у глибині єства вмирав веселий, задирливий півник, якого все-таки зуміла викликати в мене ця жінка. Півник умирав, і жінка розуміла це також. Бо вона, як виявилося, куди розумніша за мене. В сірому тілі, за сірими очима, за житейською засмиканістю жила якась інша людина, яку не до кінця розумів. А передусім, чому так гаряче бере до серця цю мою маленьку історію, адже це її не стосується? Вдивлявсь у неї, ніби хотів збагнути вічну незбагненність людського єства. І несподівано для себе раптом зрозумів, за що можна її й полюбити, бо може, це не просто випад жіночої язикатості чи затятості, а може, за цим щось таке, як смужка чистого неба серед хмар, адже співчуває мені. Зрештою, чому співчуває мені, адже я не був безневинною жертвою, а повівся зі старим чоловіком, хто б той не був, як свиня? Ясно було одне: вона давно і стало нашого зава ненавидить, от у чому, як-то кажуть, заковика.

— Чому мовчите? — не просто спитала, а майже зойкнула вона.

І я зважився заговорити. Почервонів, опустив очі, розглядаючи власні черевики, і сказав те, чого не міг не сказати.

— Розповіли жахливі речі. І коли сказати по правді, наш зав мене ніколи не захоплював і добрих почуттів не викликав. Але в цій ситуації…

— Що, в цій ситуації? — зойкнула, як пташка, коли їй руйнують гніздо, колежанка.

— В цій ситуації він повівся, як хам, а я, як свиня. Тобто моя вина більша вини його.

— Ви його за-хи-ща-єте? — здивовано розтягла останнє слово колежанка.

— Ні, — буркнув я, ще більше буряковіючи. — Як людина, він мені бридкий. Але і я в цій ситуації повівся бридко.

Колежанка якось дивно кинула очима туди й сюди.

— Хочу вибачитись, — уперто сказав я.

— А коли вашого вибачення не прийме? — гостро спитала. — Коли почне вас з роботи виживати? О, він знайде тисячу й одну придирку.

— А що б ви зробили на моєму місці? — прямо подивився на неї.

І наші очі зустрілися. Мої понурі й винуваті, а її ясні, сірі, тверді, наче криця.

— Хочу вам допомогти, — різко сказала вона. — Те, що ви сказали, ну, нехай трохи і образили, дурниця. Хіба не бачите й не відчуваєте, що це йому як мед на душу?

— Чому? — по-дурному спитав я.

— А тому, що всі ми тут позакисали. І він, і ви, і я біля вас. А цей чоловік тільки тоді по-справжньому живе, коли чує десь запах падла!

— То що, мені його побити? — так само по-дурному, але трохи й іронічно спитав.

— Ну, навіщо так грубо, — відвела очі колежанка. — Та дещо можна зробити, принаймні я на вашому боці. А він, коли хочете знати, теж не святий і має свої грішки.

І ми знову пильно подивились одне на одного. І побачив я, що вона, хоч і спокійна зовні, але з середини налита вогнем і трепетом, принаймні це засвідчили її очі, які пирскали іскрами. Може, тому щось остережне тенькнуло в нутрі, я знову опустив очі. Бо вона увіч мене до чогось провокувала. Хотіла, щоб не був як гора. Обсаджена сонними деревами і присипана легким снігом, куди збиралися птахи, щоб попити свіжого повітря. А ще мені здалося, що вся її розповідь і оце ще не до кінця зрозуміле провокування чимось подібне до стукоту камінцем по дереву. Отже, колежанка увіч хоче викликати білку, і білка ця напевне я. Але для чого?

— А що можу вдіяти? — питаю я, дивлячись на її шию, власне, трохи нижче, де була шийна ямка і ще нижче, де ледь помітна зморшка, від якої починаються у жінок груди. Цей мій погляд несвідомий і недоречний, одначе миттю колежанкою фіксується, її рука із надто яскравим манікюром стягує кофтинку, аби я часом не зазирнув до її малопривабливих принад. Її очі воложіють — у них з’являється і тліє жарина, від чого мені стає ще більш незручно, адже все це мені ні до чого. Її рука нервово стуляє того малого світлого трикутника тіла під шиєю з ямкою і матовою шкірою нижче тієї ямки; ми замовкаємо, бо вона в своїх натяках дійшла межі, а я за ту межу не переступив. Отож, здається, настав такий момент, коли ставиться альтернатива: або межу я переступлю, або ж нам треба ґречно вклонитись одне одному і холодно розійтись.

У цей час, ніби за велінням чарівної палички, відчинилися двері і в музей зайшла жінка, як дві краплі води схожа на мою колежанку.

— Я зі школи і з дітьми, — категорично сказала, і я полегшено зітхнув. Еге ж, прийшла екскурсія, і повести її мав я…

Стало холодно в ліску, бо засидівся на лаві. Лава — колода, колишнє дерево із цього-таки ліска, але воно землі непотрібне — дерево, яке не питиме соку. Все-таки є різниця, спроквола подумав я, між холодним цурпаком і сонними, на позір мертвими стовбурами, котрі стоять на килимі ніздрюватого снігу. Мені незатишно на цьому анемічному острівці тиші, спокою й самотності. Довго так не витримаю, маю піти. Згадую раптом малу річку, вщерть засипану камінням, ясно-зелену траву коло неї, неподалець стояла хата, з якої пішов у світ і якої тепер уже не існує, на тому місці побудовано нечупарну насосну станцію; втрату тієї хати колись я гостро пережив. Чому? Тому, що кожна людина має систему кітв і кітвочок, які тримають її біля цієї землі, інколи цього не усвідомлює, а часом усвідомлює гостро. Я ж із тих, котрі те усвідомлюють гостро, а от рідна сестра до таких речей байдужа. Втрата тих кітвочок, як казав раніше, — це і є витворювання в душі малого солончака, а скільки їх за життя утворюється? І щоразу, коли це трапляється, відбувається більший чи менший колапс, і недаремно в цьому слові заховано інше — «коле» (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.) , бо з часом ті кола стягуються, утворюючи одне велике, а отже, великого солончака. Здається, і тепер відбувається те саме.