Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

У мене в роті люлька, і я йду ліском, якого видно з вікна моєї-немоєї квартири. Над головою низьке, накучмарене небо — позираю на нього з надією. Здається, весь світ живе на зламі. Весь світ закінчує осінь і з надією позирає на небо. Чи проллється воно дощем, чи засипле снігом — теж має значення. Вже назріла пора снігу. Молодого снігу, що падає повільними, лапатими пластівцями; від нього м’якшіє повітря, сніг прочищає його — небесний фільтр — і лягає обважений тим пилом, якого наївся падаючи. Через це тут, на землі, він сірий. Треба не одного пласта, щоб засвітився і заяскрів. Тут же, поміж дерев, недавно випалий сніг уже скрижанів. Став крихкий, ніздрюватий, що хрумко розлазився під черевиками, особливо, коли людина ваговита.

Я наче вимикаюся. Там, унизу, залишились авта й сопух од них, чад будинків та заводів. Тут же на мене дихає хвиля чистого й густого повітря, і я зупиняюся зачарований: як воно збереглося в цьому великому місті? Аж голова крутиться від такої незбагненної розкоші. Я тут, на пагорбі, між дерев сам. Бути самому у великому місті — нелегка річ. Зрештою, й тут я не сам. Майже вся земля попереду покрита чорними птахами. І я розумію, чому прилетіли до цього чудодійного клаптика: сюди зібралося чисте повітря, і вони розкошують. Але я для них небажаний гість. Невдоволено злітають і, важко б’ючи крильми, зіступаються з дороги. Прислухаюся, начебто чую розмову чи голос. Звісно, воно не покидає мене: чіткий із металічними нотками голос колежанки. Вона розповідає про нашого зава. Відставники, каже вона, бувають двох сортів: одні сидять вдома й поступово опускаються й лінивіють до решти, а інші шукають роботи, і їх чомусь часто ставлять начальниками над закладами культури, хоч вони в тій культурі розуміються, як баран на нових воротях. Очевидно, це особливо довірені відставники, і щоб дістати таку роботу, строго вістить колежанка, треба на те заслужити. Наш зав саме з таких, хто вмів і хотів служити, а коли казати правду, колежанка подається до мене, й голос її тихшає, хоча хто нас може тут почути, то заради цієї чи такої с л у ж б и він сюди й настановлений.

Колежанка не говорить ясно, а натяками. Але я думаю про інше. Коли б старшину Прапорщикова вигнали з армії, що б він робив і де дівся? Чи не ходив би так само, як оце я, по парку, чи по вулиці, чи сидів би самотній на лавці і стукав камінчиком по дереву, кличучи білку. А може, зачинився б у кімнаті й ненастанно курив би? Чи охоплював би голову, і горіли б його очі болющим вогнем?

Але треба прислухатися до розповіді колежанки, бо розповідає вона цікаві речі, хоч так само темно й натяками. А розповідає вона, що спершу наш зав став завкадрами у якомусь учбовому закладі, здається, технікумі, а хто стає завкадрами, той напевне с л у ж и т ь. Тобто його діло не так добирати кадри, як нюшити за людьми. Але цікаво не те, зава відзначили і поставили завкадрами в історичному музеї, а це куди поважніше місце. І це стало жахом для всіх працівників, бо наш теперішній зав став не людиною, а тінню; де збиралося двоє чи троє, невдовзі неодмінно вигулькував він, або ж бачили його на підслухах. Він вираховував, хто прийшов на збори чи якийсь захід, а хто не прийшов, і тим, що не прийшли, потім було несолодко. На зборах же записував ретельно все, хто що каже, і люди, бачачи це, не могли й кількох слів вибити з горла. Більше того, всім нам — колежанка тоді працювала в історичному музеї — в’ївся такий шиз, що куди б не йшли, то озиралися, бо відчували, що за нами приклеєно суху, жовту тінь, яка за всім стежила, все вимічала й занотовувала до свого страшного блокнотика. І в музеї почали часто звільняти працівників; натомість з’являлися нові, але й ці довго не втримувалися, бо всі невідь-чого починали боятись одне одного. Він же невгамовно з початку робочого дня до кінця лазив по всіх закутках зі своїм блокнотом, зазирав у всі кімнати, де могли бути наукові працівники, спускався у сховище і фонди, і нюшив, нюшив, нюшив.

— Те-та-те, він те-те-те, — вертівся біля вуха голос колежанки. — Він те-те-те, те-те-те-то!..

Хотілося затулити вуха! Ні, не тоді, коли мені те розповідала, а тепер, на самоті і в ліску, де зібралося чисте повітря. Сідаю на лавці й від моєї люльки здіймаються прозорою й тендітною хмаркою чисті і тремтливі пасма. Господи, думаю я, де й коли зачалося те зло, про яке оповів мені монотонний голос колежанки…

— Навіть після цього, — сказала колежанка, — навіть після цього, що розповіла, хочете перед ним вибачатися?