Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ну то що, — повернувся брат, — здається, доходимо мети?

— Авжеж, — відгукнувся я. — Прогулянка із задоволенням і не без моралі.

Сиротюкові родичі жили у великій дев’ятиярусній коробці на першому поверсі і в першому під’їзді, де пахло сечею і мокрим снігом, панелі були пописані крейдою й подряпані, а перило не тільки погнуте, але й завернуте і скручене в петлю. Брат почіпав те перило й присвиснув: щоб учинити таке, треба було мати тракторну силу.

— Тут живуть богатирі, — сказав він, — які не тільки ламають підкови, котрих тепер нема, а зав’язують бантиком залізні перила.

— Може, це зробив Сиротюк? — спитав я.

Брат пирснув і подивився на мене веселими очима. Тоді втяг у себе повітря, і його ніздрі смішно затремтіли.

— Тут пахне нечистим духом, — сказав він. — Чуєш, хтось хропе?

Справді, за котримись із дверей, біля яких ми стояли, чулося могутнє хропіння.

— Ніч казок, — сказав брат. — Чи не гадаєш, що ми з тобою потрапили в підземний світ?

— Ми потрапили в палац стилю «барако», — відказав я.

— Натиснемо на цю придибенцію? — спитав брат, показуючи на клавішу дзвінка.

— Натиснемо, — сказав я. — Тільки чи не заведе нас цей хід і справді в підземне царство?

Брат натис на дзвінка. В глибині щось зацвіріньчало, ніби пташка.

— Го, — сказав брат. — Чуєш, жайворонок?

— Соловей, — відказав я. — Чи не розбійник?

За дверима не чутно було ані відгуку.

— Тиша, — замріяно сказав брат. — Як у підземеллі.

Знову натис на дзвінка, зацвіріньчало й заспівало.

— Соловей, — сказав я.

За дверима почулося шамрання, ніби хтось шепотівся. Зачовгали капці.

Утретє зацвіріньчав жайворонок чи, може, соловей. Двері розчахнулися, й на порозі стала зовсім така сама бабуся, як ото на дорозі, де ми висіли з автобуса, тільки не загорнена у велетенську хустку. Ми з братом перезирнулися.

— Вам чого? — спитала бабуся десь таким голосом, яким щойно цвірчав жайворонок чи соловей.

Брат розповів старенькій «чого нам», тобто згадав Сиротюка і його родичів. Усміхнувся своєю найліпшою усмішкою, яка так магічно приваблювала до нього людей, але бабуся вдивлялася в нас не тільки з недовірою, а й з підозрою.

Із розчинених дверей несло кислим духом відбутого застілля, невивітреного помешкання, хтось у глибині квартири могутньо хропів.

— Хто це прийшов? — верескнув із глибини жіночий голос.

— А звідкіля ви знаєте Сиротюків? — спитала стара й подивилася на нас, як на щось воістину підозри варте.

Брат популярно розповів. Про те, що він із Житомира, а я його брат, про те, що стара повинна б його пам’ятати, бо вони з Сиротюком вчилися в одному класі, і він не раз відвідував його ще в Житомирі, про те, зрештою, що нас запросив сюди сам Сиротюк.

— Він вас запросив? — із зачудуванням перепитала стара.

— Хто там, бабцю, такий? — верескнув жіночий голос. — Женіть їх у три шиї, лабзюків чортових!

— Це моя старша внучка, — сакраментально проказала бабця, і на її зморщене личко наповзла хитра усмішечка. — Кажете, він вас запросив?

— Інакше ми б не прийшли, — терпляче сповістив брат. — Він удома?

Рипнули двері, загортуючись у яскраво-червоного халата, в прочілі з’явилася заспана жінка зі штучно вибіленим волоссям. Очі в неї припухли, а на губах темніла напівстерта помада.

— Ви до кого? — нелюб’язно спитала вона.

— Та от, кажуть, Только їх запросив, — єхидненько всміхнулася стара.

— Справді вас запросив? — похмуро зиркнула на нас жінка.

— Саме тому ми й з’явилися, — ґречно всміхнувся брат; дивно, його чари на цих жінок не діяли.

— А ви хто такі? — змружила припухлі повіки жінка.

Брат знову докладно відповів, хто він такий, а хто я, чого прийшли і звідки. Усміхнувся сліпуче-білою усмішкою, і в цей час за спинами жінок щось так захарчало, що обоє аж крутнулися в той бік.

— Це наш зять спить, — сакраментально сповістила стара, єхидненько розсовуючи всохлі вуста. — То хто ви такі?

— Вони вже сказали, бабцю, хто вони такі, — невдоволено мовила жінка й облизала губи з рештками помади. — Хай заходять.

Ми зайшли. Дивне було в цій ситуації те, що сам Сиротюк досі не з’являвся. Стара завела нас у кімнату, як виявилося, ту, звідки долинало могутнє хропіння. На отоманці голічерева лежало щось грубе й черевате в майці і спортивних штанях, майка на животі заголилася й було видно порослу волоссям товщ.

— Це наш зять, — сказала стара. — Він спить.

Сіла на стільця, і її очі раптом стали чорні й геометрично круглі.