Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Чотири з гаком, а може, й усі п’ять, — пахнув димом дід. — А вам туди чого в таку погоду?

— В гості ідемо, — сказав брат.

— А ми з гостей. Чорті його зна, як тепер і додому дістатися.

— Ви цього старого дурня не слухайте, — пропищала бабуся. — Туди три кілометри.

— А йти отако? — спитав брат.

— Чотири з гаком, а може, й п’ять, — видихнув димом дід. — А це у вас там родичі?

— Родичі, — сказав брат і раптом ступнув на майже заметену стежку, на яку нас спрямували старі.

— Три, три кілометри, старий дурню! — вискнув за спиною тонкий голосок, а коли я повернувся вже на стежці, то не побачив ані дороги, ані старих — вітер їх забрав.

Вітер куйовдив снігові замети, забивав нам роти холодними крижаними кляпами, свистів у дротах, простягнутих уздовж стежки, по якій ми йшли, мчався по голому просторі, і мені знову стало весело від усього цього, бо де б я міг пережити подібне у своїй «норі», адже пережите, навіть маленьке власне, куди більше залишає враження від пережитого великого, але чужого. Пережите велике, але чуже, думав я, всміхаючись на обидві щоки, — це тінь, чи гра тіней, як у кіно: закінчився сеанс — і його нема, а пережите власне, хай і маленьке, навіки залишає в душі карб.

— А коли не в той бік ідемо? — повернувся до мене брат.

— Значить, не дочекається нас сьогодні твій Сиротюк.

— А й то правда, — мовив легковажно брат, і ми почали брьохатися у снігу, намагаючись не згубити з-під ніг стежки.

Попереду щось замаячіло: дерева чи гора — щось кругле й лахмате. Ми подибали, вряди-годи зриваючись зі стежки туди, і ось уперше за час нашої мандрівки я здригнувся: з-між дерев виразно проступили хрести.

— Чи не тут твої Біличі? — гукнув мені брат, показуючи зуби.

— Тут, — відгукнувся я. — Принаймні нежива їхня частина.

Ми люди цивілізовані. Спокійно ставимося до «бабських казок» про нечисту силу і всілякі привиди, але в кожному з нас заховалася хоч і невелика віра в ті привиддя. Сміємося з такої наївненької віри, адже вчилися все життя дивитися на світ тверезо і ясно, а в глибині душі в кожного притулилася темна грудка, і та темна грудка — вмістилище страху нашого й марновірства. Тоді ми заплющуємо очі — хочемо омежити широкий світ, у якому живемо, намагаємося хоч так знайти криївку для себе розтривоженого, себе невпевненого — ми люди цивілізовані, але як недалеко втекли від своєї праприроди! Може, тому цвинтар серед голого поля в післяноворічну ніч, у сніг і заметіль, якось дивно вразив мене, а коли ми побачили серед могил постать, яка ніби відділилася від хреста й рушила нам назустріч, мимохіть відчули, як ноги нам поважчали і підгарло нервово тіпнулося. Чоловік однак ішов спокійно, попихкуючи цигаркою. Він ступив на стежку, великий, кудлатий, засипаний снігом, в довгому брезентовому плащі і старій, як млинець збитій шапці.

— Чи правильно ми йдемо на Біличі? — спитав у нього брат.

— Це дивлячись на які Біличі, — відказав спокійно чоловік.

Брат назвав вулицю, на якій тимчасово оселився Сиротюк.

— А-а, — протяг чоловік. — Туди.

Пройшов повз нас, важко провалюючись у сніг, війнуло димом дешевої цигарки. За хвилю ми з братом озирнулися. Чоловік стояв на стежці як стовп і німо дивився нам услід. І в нас раптом виникло хлоп’яче почуття: захотілося взяти ноги на плечі й дременути, наскільки це можна, дременути так, щоб за нами снігові вихори закрутилися.

— Що можна робити вночі на цвинтарі? — спитав у мене брат, коли ми відійшли досить далеко.

— Це упир, — сказав я. — Хіба нічого про них не чув?

— Але в упиря має бути принаймні хвіст?

— А він у нього й був, хіба не помітив? Тягся на два метри.

Ми смішкували, але оте чорне й скулене на глибині душі ворушилося в нас і робило з нас homo primigentus [3] Людина примітивна (лат.) , робило з нас цілковитих дурнів, бо й справді: що міг робити на цвинтарі у заметіль і в темряві цей чоловік?

Коні, кажуть, біжать веселіше, коли чують людське житло. Ми бачили недалеко від себе жовті вікна, які мирно світилися — величезна кількість вікон, натиканих густо на різній висоті, і ми й справді пришвидшили ходу. Ми пришвидшили ходу, бо щось було в цій ночі фантастичне, власне, фантасмагоричне, незрозуміле, затамоване, що робило нас маленькими й загубленими, виморило й по-своєму виснажило нас. Чи ж можливо таке, подумалося мені, в кількамільйонному місті, яке живе модернізованим, машиновим життям? Чи можливо, що і в такому місті людина раптом відчуває в собі щось химерне, якісь первісні інстинкти і, попри свій гумор та розсудливість, анімістичний страх?