Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Він зняв із стіни балалайку й покрутив її в руках.

— Отакі інструменти в мене виходять! — сказав і голосно дзенькнув струнами. — Але я тобі цю не продам. Я тобі нову зроблю, не гіршу. Це в мене, хлопче, як музейний експонат.

Задзижчали й забриніли струни, дзвінка й коротка мелодія виринула з-під руки старого.

— Ось з чого я все це клею! — гордо сказав Райко. Встав і пішов до купи дощок, планок і дикту. Висмикнув вже суху від часу, всипану остюками планку із двома загнутими цвяхами на краях. — Це карельська береза, хлопче, не дивись, що вона така сіра, — сказав і значуще подивився. — А знаєш, де я її дістаю? Меблі привозять, а тара в них з такого золота!

Райко поставив планку до себе, наче це була гітара чи балалайка, і зробив рух рукою, наче починав грати.

— А ти, хлопче, хто по спеціальності?

— Швець, — відказав Микола, крутячи в руках "музейний експонат".

— То й чудово, дорогий ти мій! — вигукнув старий і вже знову засів за стіл, доливаючи в склянки рештки горілки. — Я за ціну не стоятиму. Поший ти мені, бра, черевики зі своєї шкіри, а я тобі, бра, балалайку із мого дерева.

I здалося Олександрі, що та балалайка, яка завжди висить у них на стіні, раптом глухо застогнала, обізвалися її струни, загувши й забринівши. Позирнула занепокоєно в той бік; діти вже спали, дружно посопуючи носами; на столі стояв, темно окреслюючись на тлі вікна, самовар — наче якась постать людська, широка в плечах і приземкувата; світло місяця, який раптом вигулькнув із хмар, відбило на підлозі віконний хрест — у цей ясний квадрат потрапив шматок ліжка старшого сина й рука найменшої дочки. Балалайка висіла якраз навпроти. Олександра бачила її бокастий обрис, струни також відбивали місячне проміння і ледь помітно фосфоризували. Від тих струн і справді попливла музика — побачила Олександра в кутку на шевському пасастому стільці зігнуту постать, що весело стукотіла молотком по підборі черевика. Микола мугикав, і струни вторили мелодії тихим передзвоном, журним трохи, але чудовим. Тоді побачила вона на вступі до дверей іншу постать, велику й рідну; від нього пахло столярним клеєм та палітурою; вона почала розуміти, що з'єднує цих двох не подібних, але однаково рідних чоловіків: була це та ж таки мелодія, яку поспівували вони, працюючи, бо й працювали в однаковому ритмі. Не було в світі кращої меблі, ніж та, що її робив Олександрин батько, і не було в світі кращого взуття, ніж те, що шив його Микола.

Жінка розплющила очі: велика тиша стояла навколо. Подумалося їй мимохіть, що всі ці роки, які нещодавно минули: військові машини, люди в чужих одностроях і з чужою мовою, постріли й вибухи, руїни — все це щось несусвітсько дике, снище велике і страшне. Чи ж можна його струснути із себе, прокинувшись, та й чи заспіває колись у великих спрацьованих руках оця балалайка, зроблена самітником у засмальцьованому піджаку і з блискучими, трохи несамовитими очима? Вона відчула в цю тиху ніч душі речей, принаймні тих, що їх торкалися його руки. Великі сльози з'явилися на її очах, і єдиний, хто побачив ці сльози, був місяць. Ударив по них жовтими, як павутина, тонкими списиками і перетворив їх у діаманти. Вони покотились у ніч, збираючи на себе космічний пил, більшали й більшали, притягували малі метеорити й космічні тіла. Це їх побачив, озирнувшись, самотній мандрівник, який усе ще йшов по синій дорозі, засипаній зорями: два нові космічні тіла тужавіли в нього на очах, і рух, який вони почали, це й було первісне "щось", яке росло й кільчилося в порожнечі. Ні Микола, ні Олександра не усвідомлювали цієї гри первнів, хотіли тільки наладнати поміж себе хай бліді, але реальні струни зв'язку. Це потрібно було, щоб програти на тих струнах мелодію, яка з'єднувала їхні душі, адже з того поєднання й виросла їхня спілка, завдяки якій вони з'явили на світ ще п'ятеро народжених у любові.

Отож і він, і вона повернулись у ту давно зниклу з лиця землі кімнату (на початку війни у Сонин дім упала бомба, сховавши під руїнами веселуху Соню, її дітей та матір) і спробували відбудувати її. Повернули ту меблю, яку тепер не часто зустрінеш — оте ліжко з матрацом і горою подушок, з дерев'яними бильцями, прикрашеними пальмовим листям, шафу з точеними придибашками і важкий комод, оту силу плетива, вишивок та мережива, килимки на підлозі і стільці, на яких вони сиділи, смішкуючи біля великого столу на грубезних різьблених ногах. Соня була в синьому платті, світле її волосся мило кучерявилося, вуста червоніли від помади, і коли вона поцілувала на програш одного із хлопців, відбила на його щоці червоне сердечко. Хлопець не стирав те сердечко, доки тяглася вечірка, він із шкури ліз, щоб заробити сердечко й на другу щоку, і Соня великодушно його відбила. Це й вирішило їхню долю, бо ті сердечка всоталися хлопцеві в шкіру й попливли додатковими червоними тільцями через капіляри й артерії до вен, закружляли по тілу, оббігши від голови до п'ят, тоді схитнулись у грудях і перейшли через серце. Воно ж випило їхній хміль і пустило гуляти далі по тілі, і з усіх людей, що були тоді на вечірці, тільки Соня зчудувалася на те диво. Мимохіть схопилася за губи, щоб перевірити, чи лишилося там хоч трохи помади, вуста її були такі гарячі, що вона аж пальці попекла. Олександра також здогадалася, до чого тут ідеться, зрештою, вона випередила подругу, на превелике її зчудування вийшовши заміж раніше за неї, але на те була воля доль їхніх.