Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Гірше було, коли його руки переставали працювати. Темна хвиля заливала тоді груди, і він знову минав рідний завулок, а повертав на порожні довгі вулиці. Йшов і начебто від себе тікав.

Сьогодні він пішов на острів серед Тетерева, заплатив інвалідові, що сидів у будочці, й перейшов кладку. Від жіночих купалень долинав сміх, по алеях гуляли парочки: чоловіки йшли, звівши голови, а дівчата зорили набік. Клеїлися одне до одного плечима — чоловіча рука під дівочим ліктем, а ноги й землі не торкалися — пливли і пливли.

Біля гігантів бігали, злітаючи в повітря, хлопці, одна петля була вільна, і Микола продівся в неї. Застрибав і побіг, попереду мчало якесь чорне тіло, злітало разом із ним у повітря і знову торкалося землі. Повискував на стовпі блок, довкола юрмилися парочки, яким набридло міряти туди-сюди алеї, захват ожив на мить у Миколинім серці. Мчав по колу вслід за чорною спиною якогось джигуна, парочки-роззявляки витрішкувались на них і пересміювалися — їхні обличчя зливалися в одну світлу стрічку. Він мчав і відчував, що чим далі біжить, тим більший неспокій посідає його, адже ніяк не може наздогнати джигуна в темному, його ж не може наздогнати інший джигун і так може тягтися бозна-скільки. Важко йому бути отаким летючим тілом, і духу йому вже не стає, а довкола крутиться світла стрічка, в яку повтикано безліч блискучих зірок.

Він звільнився з петлі і зирнув на гойдалки, де моталися, позатикавши між коліна плаття, дівчата з їхньої фабрики. Запосміхалися до нього, і він помахав їм на привітання; знав уже добре — між ними нема тієї, що її мав пізнати відразу. Сів на березі коло-кам'яної кладки, з якої повиростали вербові гілки, і задивився через ті гілки, як промениться й грає річка. Біля жіночих купалень виднілося у воді три голівки з високо заколеним волоссям. Він наче наблизив силою зору ті голівки до себе: одна була білява, друга чорнява, а третя зовсім руда.

Тоді він і почув гру гітари. Хтось рвав струни зовсім неподалець за кущами, і ця музика чудово пасувала до цього вечора, що тримав ще на небі сонце, але було воно вже зі смаком осені. Музика пасувала до срібного блискоту хвильок і до тих голівок — чутливих, чудових поплавців. Пасувала до гомону голосів і шелесту листя зусібіч. Той, що грав, тонко відчував і теплий смуток західного сонця, і настрій надуміру подовжених світлотіней на стежках. Була це проста і водночас особлива музика; Микола не стримався, звівся й рушив їй назустріч.

На березі сидів відомий на все місто Коля Бовдя, схилив голову до інструмента і ніжно торкався пучками струн. Друга рука обіймала гриф, пальці натискали на струни і відпускали — гітара плакала у вечір, наче жива.

Микола присів коло Бовді навпочіпки, той тільки повів у його бік очима, але грати не перестав. Здавалося, все заслухалося: замовк шелест листя і перестали перегукуватися купальниці серед річки. Обличчя в Бовді було смутне, і струни під його пальцями були смутні не менш. Микола, слухаючи цю музику, раптом зрозумів, що його неприкаяність — щось мале й дочасне, що існує навколо широкий та великий світ і що світ цей повен сонця й пишної зелені. В ньому є і цей настрій, який виповідає зараз гітара, і він кладеться в унісон до тих поодиноких жовтих листків, які вже світяться на кущах по той бік річки.

— Хто це тобі зробив такий інструмент, Колю? — спитав Микола.

— Не хто ж, як Райко, — відказав Бовдя, не припиняючи гри.

— Ну, Райко, той може. А зараз він бере роботу?

— Бере, — відгукнувся Бовдя. — Теперечки замовляти в нього саме раз!

— А то ж чому. Колю?

— Без копійки він сидить, — озвався Бовдя, і гітара його задзенькала веселіше.

I чи від того, що змінила вона тембр, сколихнулися серед річки три голівки з високо підколеним волоссям, засміялися безтурботно й попливли до будочок купалень.

— Він зараз у труднації, — сказав -Бовдя, і його гітара знову взяла печальний тон, що звучав раніше. — Коли захочеш до нього зайти, не забудь, братця, півлітру захопить.

— Так, — сказав йому Райко. — Я спеціаліст — тепер не знайти таких. Я мав колись музикальну фабричку, де був і власником, і директором, і головним майстром. Ніколи не було великих достатків, але діло знав

добре…

Микола роззирнувся. Сиділи вони в захаращеній дошками й фанерою кімнаті. На Райку був засмальцьований, колись "панський", піджак, з-під якого визирала майже чорна сорочка. На столі ледве блимала низенька лампа, освітлюючи неголене обличчя Райка і зарослу густими пелехами голову. Очі старого сиділи глибоко в черепі і світили двома вже хмільними іскрами.