Валерiй Шевчук - Дiм на горi

— Я не міг того знатні — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!

Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.

— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.

— Обернися! — одказав йому пан.

— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.

— Що, не твоя справа? — перепитував пан.

— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ганок.

— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.

Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб'ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір'ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.

— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.

«Власне, я хочу роздивитися», — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».

Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.

— Біс його знає, де та ліхтарня, — бурмотів він. — Поклав тутечки, але біс його знає… Тоді він побачив вогонь.

— Ну от, — сказав, — хтось її і засвітив. Вийшов на ганок, все ще думаючи про дивних своїх гостей.

— Чи вони хоч знають, куди я їх перевіз? Можуть помститися: й за корову, і за те, що їм тепер уже не жити!

Він спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного подвір'я. Звів ліхтарню й придивлявся.

До нього підійшов пан.

— Мусиш умерти й ти, Хароне, — прорік, пильно дивлячись на перевізника. — Не треба було нас перевозити.

— Я не хочу вмирати, — відповів перевізник сухими вустами.

Стояла ніч, і йому причувся запах. Трав і корінців, піску й глини, старого шмаття, свіжозловленої риби, вимоклого дерева й немитого тіла, нагрітого сонцем каміння і сіна, гною й пороху. Він почув: до нього щось торкається — сипався пісок. Білий, іскристий, з шурхотом падав із неба, наче дощ. І він облизав сухим язиком перепалені губи. Перед ним висіли дві сльозини, як два вогники, а пісок сипався й сипався, засипаючи і його, й двір, і всіх, хто був у тому дворі. Він побачив дві червоні квітки, що росли на безлічі корінців, — то вони, здається, пахли. Усміхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, і простяг руку. Велику, сіру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясисті, жилаві пелюстки. Але то був тільки мент, бо над ним закружляли раптом великі птахи, що мали крилами ніч, а тілом — небо. І він з жалючим проханням зирнув їм у вічі.

1967-1980 рр.