Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Він покинув дівчину, трохи здивовану й розсерджену, і вийшов. На бульварі повільно гуляли пари, парубки тримали під руки дівчат і статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав і тремтів коло них, наче дзвоник, сміх, рокотів смішком баритон, змигували в світлі ліхтарів туфлі, і він упізнав на кількох чепурухах туфлі свої. Були кращі й ошатніші інших, і Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав він у своїх руках ті такі виточені ніжки.

Був утомлений і вичерпаний. Уже навіть мріяв про завтрашній день, коли знову сяде на шевський стілець. Тоді його руки знову вчинять диво з кількома шматками шкіри, уладивши їх так, що знову вона засяє і стане магнетична для жіночих очей.

"Не було й не буде у нас майстра над тебе!" — скаже йому старий начальник цеху й подумає, що цьому чоловікові шити б взуття для тих, у кого замість серця лід та пустеля. А ще він подумає про свої літа і що його старша дочка вже теж одягла такі туфлі: хто зна, може, пора йому ставати дідом?

Микола входив у свій завулок. Від річки кумкали жаби, а навдокіл заливалися натхненно цвіркуни. Все спало, залите неживим, міражним сутінком, — стояв серед неба великий і голий місяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули двері, темна постать спинилася на порозі.

— Чому не спите, мамо? — тихо запитав він.

— Не прийшов обідати, то й серце в мене не на місці, — так само тихо озвалася мати.

— Хіба може зі мною щось статися? — засміявся він.

— З кожним, сину, може статися…

— Е, мамо! — розвів він руками. — В мене такої сили!… Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на неї, ні на покійного чоловіка. Не був схожий ні на кого в роді, кого пізнала її пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила і той струм — відчувала те як жінка. Тому й дивилася так печально на сина і похитувала легенько головою. Тепла усмішка лежала їй на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю.

— Женитися тобі пора, сину, — сказала, а він засміявся: так просто розв'язує вона й пояснює його неспокій.

Олександра любила дорогу на Крошню: шосівка, кепсько мощена бруком, а пообабіч верткі стежини, по яких розсипалися, цвітучи вихідними сукнями й костюмами, хлопці й дівчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зірвати квітку й докласти до букетика, що яснів у руці. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло західне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленій купелі. Неподалець заграла музика, мимовільно згадала Олександра батька — цілий день він сьогодні співав. Водночас гріло її незбагненне ояснення, якого дізнають дівчата, згадуючи женихів, відчулося їй, що ось-ось хтось прийде до неї, незнайомий і владний, відчинить її серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, — це поєднання кольорів також хвилювало її. Привиділися якісь пильні волошкові очі, одне в одному краї неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловіка з білою бородою. Виставив руку й тримав у ній велику оранжеву книгу.

— Глянь, який дід! — показала вона Стефі на ту химерну хмару.

— Хіба це дід? — протягла зневажливо Стефа. — Це на хату скидається…

— Сама ти хата! — засміялася Олександра. — Диви, і книжку читає…

— Книжку? Це скоріше на гусака схоже… Їй перехотілося змагатись із Стефою, бо небо почало раптом змінювати барви. Сонце зайшло, зник дід, став і справді схожий на хату, зникла й книжка, стала й справді тепер схожа на гусака; тонко-тонко забриніла ясно-голуба смужка між червоної та зеленої хмар. Олександра раптом забоялася чогось невідомого в собі. Стало страшно стояти отак віч-на-віч із небом, відчула-бо всім нутром особливу, ледь вловиму музику. "Щось має невзабарі статися", — мимохіть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло її, і вона не захотіла губити його. Забажалося їй повернутися додому, зачинитись у світлиці й відчути власні сльози на подушці. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона їм пояснить усе. Повернулася через те до захеканої Стефи і засміялася:

— Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собі приробила до п'ят…

Стефа засміялась і собі, а Олександра, дивлячись на велике розсіяне обличчя подруги, ще раз пересвідчилася, що прочуття її справжні.

Микола тим часом не знаходив собі місця. Вдень було легше, бо віддавався роботі. Здавалося, тут відбувався процес навзаєм: передавав шкірі свою збентегу, а шкіра віддавала йому свій запах. Хто вдихав його, відчував привілля степу, шелест трави й квітів, запах широких, облитих сонцем лугів, смак незвичайно дібраного вина чи меду. Водночас і сила, яка відходила від нього, була п'янка, і це найбільше відчували ті, в кого серце — чутливо наладнана мембрана, готова відбити найменше коливання. Єдиний, хто не усвідомлював цієї сили, був він сам, але й він знав, що його руки, які чаклують над шкірою, мають особливу здатність — йшла вона звідти, від тих сонячних, запашних лугів, вщерть засипаних некошеною травою й квітами. Тримав це почуття на споді серця і, може, тому відчував такий погідний настрій.