Ирэн Роздобудько - Одного разу…

… одного разуя і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет.

А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?…

Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…»

І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу…

Але для кого вона писалася?

Для себе? Лесі? Лізки? Галі?

Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?!

Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома журналістка: в театрі (?!) під час вистави вона підсвічувала мобільним телефоном «Амулет Паскаля»?

Чи для старенької бабусі з ціпком, котра подолала сходи кав’ярні «Смачна плітка», щоб поспілкуватися, адже, за її словами, «наступного разу для неї вже не буде»? Потім (та й зараз!) я шукаю її в юрмі – і не знаходжу! І думаю, чи все їй сказала тоді?…

Для юнака, що сплів мені бісерний шнурок для окулярів – сунув до рук і щез у натовпі?

Відверто кажучи, сама не знаю.

Не знаю, де всі ці люди і що роблять зараз, у цю саму мить, коли я згадую про них.

І хочу зазирнути в кожне обличчя…

Почути уривки фраз…

Усміхнутися…

Помахати рукою…

І тихо причинити за собою двері…

А з цим уже складніше…

Власне, вся книжка переписана відсотків на 70.

Перебудована, як стара сільська хата, у якій тіснувато жилося і в якій було забагато дзеркал, у котрі полюбляє зазирати кожен автор. Власне, трохи з них все ж таки лишилося – я це визнаю і вибачаюсь, якщо зображення було кращим за оригінал. Але про це можуть знати лише ті, з ким сиділа за одним столом, їла з однієї тарілки чи пила з однієї пляшки…

Але й зараз, через стільки років, я досі не знаю – для кого вона писалася? І всі інші? Для кого, навіщо?…

Можливо, саме тут і потрібне те, що я називаю «переформулюванням»: не «для кого» – а для чого? Відповідь на це запитання я знаю.

Вона проста: щоб не померти. Адже навіщось була дана ця хвороба: все записувати?

Скористаюся цитатою Стівена Кінга (котрого вважаю письменником набагато серйознішим, ніж його звикли вважати в світі): «Якщо ви знайдете те, до чого маєте більший хист, ви будете ЦЕ робити, поки не піде кров з пальців або очі з орбіт не вистрибнуть. Навіть якщо вас ніхто не почує!..»

Певно, саме зараз настав час, коли мені байдуже, почують мене чи ні, внесуть у «рейтинги» чи «курми загребуть». Час збирати каміння…

За ці роки з’явилося багато нових авторів, від яких можна почути фразу: «Коли я входив (входила) в літературу…» Важко уявити, що так сказав би хтось зі старшого покоління – Дімаров, Гуцало, Загребельний…

Відверто кажучи, я заздрю такій упевненості. Тому що напевне знаю: увійти «в літературу» неможливо. Це все одно, що вхопити Бога за бороду.

Принаймні про це – через багато років – скажуть два «ч»: Час і Читач.

А я переформулюю навпаки: література увійшла в мене, як «удар блискавки», як хвороба, поглинула і роздушила, мов дев’ята хвиля.

Це сталося зненацька.

… одного разуя, розпашіла і захоплена біганиною у дворі, з якогось дива забігла у відчинені двері невідомого закладу, щоби сховатися від погоні «фашистів» (ми грали у «війнушку») і заклякла посеред сотні високих полиць, до верху заставлених книжками. Тобто я випадково потрапила до бібліотеки.

І одразу забула про «війнушку», адже мене вже понесло в те море, де стільки невідомих мені людей століттями говорили саме до мене! Я мусила дізнатися – про що? Вигризти з тих полиць усе те, про що не знала і могла не дізнатися ніколи. Аби не цей випадок. А чи був це – випадок? Не знаю…

Я досі захлинаюсь у цьому незбагненному морі, яке то кидає тебе на задушливий берег і лишає на гарячому піску з тим же питанням: «Навіщо?», то виносить на гребінь, з висоти якого ти бачиш, що твоя «щаслива хвиля» – лише крихітний «баранець» у порівнянні з іншими – потужнішими.

Але, яким би недолугим і неправильним не було все те, що виходить з-під твоєї руки, ти не можеш жити інакше. Просто – не можеш жити…