Ирэн Роздобудько - Одного разу…

А найголовніший висновок: справжня література та її лідери мають завжди бути в опозиції до будь-якого, навіть найпрогресивнішого, державного устрою. Це природно і нормально. Інакше суспільство застрягне в болоті, розучиться думати і стане зомбованим стадом.

Кінець цитати…

…потрапити до Львова на Форум Видавців хоч раз у житті мусить кожен!

Часом, розмовляючи з кимось про те, що в Україні «мало читають», я ловлю себе на думці, що використовую останній аргумент Михайла Самуеловича Паніковського, і кажу: «Їдьте, Шуро, у Львів!» Обов’язково – у вересні. І сходіть на Коперника. І ви побачите там шалені черги, але не за ганчір’яним мотлохом, а за книжками. Адже Львівський Форум – це одне з небагатьох інтелектуальних свят, де можна зустріти лише своїх – чужі тут просто не ходять. А якщо і промайнуть у супроводі телекамер, то лише саме для цих телекамер, щоб із обізнаним виглядом потицяти перстом в обкладинку класика зі шкільної програми.

Але саме тут можна побачити й усвідомити: скільки ж тут своїх! Тих, хто ЧИТАЄ книжки. Адже у звичайному буденному режимі вони розчиняються серед інших, мов цукор у воді. А тут концентрація сягає такої щільності, що доводиться добряче попрацювати ліктями, аби пробитися до видавничих стендів.

І, відверто кажучи, саме це мені й подобається на Форумі! Ось ця концентрація інтелектуалів на один квадратний метр.

Мій перший Форум (здається, це був 2004 рік) був схожим на…

На що?

На «перший раз – у перший клас», на випускний вечір, на перше побачення, перше весілля, а також – на держіспит і перше попередження інспектора ДАІ.

Одне слово, на все те, що викликає жах і захват водночас, а потім ніколи не повторюється, як, власне, все те, що відбувається уперше…

Моя перша книжка також більше ніколи не повториться. Вона давно вже існує в зовсім інших виглядах, навіть має одну престижну відзнаку.

А тоді це був маленький «пробний» покетбук розміром з долоню, виданий у Львівському видавництві «Піраміда» (низький уклін!) – «Ранковий прибиральник».

Слова, яких доти не знала, що воно таке – «автографсесія», «презентація» – стукали в скронях, як «Ленінградська симфонія» Дмитра Шостоковича, без переможної кульмінації.

Дійсно: до стенду, де я сиділа, мов наречена, вирядившись у білий костюм, за кілька годин підійшло людини зо дві. (До речі, обіцяю: хто принесе цю книжечку з моїм підписом того року – отримає приз!) Сором і жах…

А сама презентація мала відбутися в етнографічному музеї – одна на трьох: з Богданом Жолдаком і Володимиром Єшкілевим. Можливо, нині хлопці образяться, але засвідчую: представників видавництва вкупі з нами була така сама кількість, як і «вдячних слухачів» у залі.

Двоє з них – Леся Воронина і Марина Муляр – були з боку «нареченої», решта – чоловік зо п’ять, певно, були друзями хлопців.

Нічого, виступили, оком не змигнувши! Адже в нас було чудове виправдання: саме в цей час мав презентацію сам Пауло Коельйо!

Черга до нього розтягнулася аж по всій довжині вулиці Коперника. І усвідомлення того, що десяток божевільних ентузіастів прийшли саме до нас, а не потонули у вирі прихильників великого Пауло, ми вирішили вважати неабияким досягненням.

– Роздобудя, ну, ми ж прийшли! – втішала мене Леся.

А Маринка пискнула про те, що мені дуже личить білий костюм…

На цьому свою місію на Форумі та подальших подібних дійствах я могла б вважати закінченою: куди мені (навіть і всю в білому!) до священних письменницьких лав, а головне – до читачів, котрим на мене начхати (навіть і всю в білому!).

Але, як кажуть у казках, «не так сталося, як складалося». І попри такий шалений провал, наступного року я вже досить мужньо «відсиділа» на двох стендах видавництв з двома наступними книжками.

І навіть уже змогла безстрашно дивитися в очі покупців без залицяння бездомного цуцика і відчаєм пофарбованої коняки на циганському ярмарку…

…З того першого в своєму житті Форуму приїжджаю у Львів регулярно, безперебійно, майже «наркоматично», адже без цього вересневого ковтка Свободи Слова весь наступний рік буде здаватися прісним і «недоукомплектованим».

Як авто без керма.

Як застілля без друзів.

Адже в усьому цьому шаленому вирі, яким є Форум – з неймовірними читацькими чергами до стендів, зі штовханиною на сходах, з безліччю заходів, до яких треба вчасно добігти, з неможливістю осягнути неосяжне (до речі, саме цей шалений вир мені й подобається!) – головним вважаю зустрічі з друзями.