Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Скажете, так не буває?

Думаю, не скажете.

Принаймні ті, хто розуміє, що криється між цими рядками…

…Добре, покинемо алегорії.

Так от, я завжди думала – на досить побутовому рівні, досить приземлено, але це здавалося мені важливим: чому одна вільна істота, народжена окремо від іншої, вихована в інших умовах і звичках, після того, як стає до щасливого шлюбу з іншою такою ж самою вільною істотою (вихованою окремо і т. п.), згодом набуває права робити зауваження, перевиховувати, щось вимагати. Одне слово, підрихтовувати, підтісувати, «полірувати» напилком, мов тато Карло – Буратіно?

Як на мене: одружився з Буратіно – люби його (її) таким, який він (вона) є. Або – розвертайся і йди геть, щойно від його дерев’яних зазубрин запахне твоєю кров’ю.

Або – або.

Третій вихід – безнадійний і гіркий, якщо врахувати, що… життя одне.

Одне й надто коротке.

Власне, його, цього виходу, і немає.

Є просто третій варіант.

І ось у цьому «варіанті», як мені часом здається, і живе величезна кількість населення планети Земля, навіть не замислюючись над тим, що життя – одне, коротке, неповторне. І – лише ТВОЄ.

Ну, я про це вже говорила…

…А до чого тут казочка про лисицю і листя?

Не знаю. У цьому розділі мені дуже хотілося написати зовсім інше – не таке метафоричне.

Про те, як несподівано додався до мого «не стовідсоткового» максималізму один загублений відсоток. І я побачила світ чоловіків, які, як писала розділом вище – «не сякаються на асфальт», і не «позбавляють світ любові, прибираючи її з найдальших кутків, мов сміття»… Я так більше не писатиму.

…Не знаю, що ще додати.

Все давно мною ж і написане.

В інших книжках – і в рядках, і між рядків…

У Стівена Кінга є книга, котра не має нічого спільного з його іншими творами: «Як писати книжки».

Майже посібник-підручник.

І – пастка!

Адже попри всю теорію, викладену від «А» (як розробити історію, як тримати лінію сюжету і т. п.) до «Я» (яким має бути робоче місце письменника і його остаточна редактура), там є і такий пасаж: «Я не вірю, що письменником можна стати через обставини або за власною волею. Потрібен деякий набір початкового інструменту…»

І оцей «набір початкового інструменту» – річ незрозуміла, як і саме словосполучення. Адже про який «інструмент» ідеться?

Папір, ручка, комп’ютерні клавіші?

Щось інше?

… одного разумоя мама в якійсь поїздці познайомилася з жінкою, яка назвалася письменницею.

Це так її вразило, що вона потоваришувала з нею і деякий час спілкувалася, розпитуючи про «письменницьке життя-буття». Виявилося, що жінка тільки починає писати роман і не вбачає в тому нічого складного.

Я крутилася у них під ногами й чула, «як пишеться роман»:

– Все просто, – розповідала мамина подруга, сьорбаючи чай. – Важливий обсяг! Роман же має бути товстим. Тому я беру якогось героя і роблю так: на дві-три сторінки описую його фігуру – зріст, статура, ширина плечей, ноги і таке інше. На обличчя приблизно має «йти» від чотирьох до шести сторінок, на очі – п’ять: колір, розріз, погляд, те як він дивиться на різні предмети, тощо. А одяг! Про те, як він одягається, можна писати сторінок десять, не менше. Звички – ще чотири сторінки. Про дитинство і родину – тут уже складніше, треба добряче спітніти. Але я беру якісь приклади зі своїх знайомих. Потім сторінок двадцять присвячую його дружині, чи супутниці, чи жінці, з якою він щойно познайомився. Там те саме: статура, вік, очі, волосся, одяг. І п’ятдесят сторінок у кишені! А розмови! Розмова може потягнути за сорок сторінок. Вона ж «в розбивочку» пишеться: кожна репліка – абзац! От і виходить: ти ще нічого не написав, а сто чи сто двадцять сторінок уже маєш. Це ж роман! Має бути от таким!

І вона розвела пальці на товщину цеглини.

– А про що він? – наважилася втрутитись у розмову я.

– Як про що? – здивувалася письменниця. – Усі романи пишуться про любов! Тут взагалі просто: він зустрічає її. Або навпаки. Це ще тридцять сторінок: яка була погода, як вони поглянули одне на одного і те-пе. Потім конфлікт: він її кинув. Потягне на всі шістдесят: страждання і те-пе. Ще можна сюди додати подруг чи домашніх тварин, сусідів, якусь суперницю-розлучницю, ревнивого чоловіка. Та все, що завгодно. Он «Анна Кареніна» – про що? Все одне й те саме. Нічого складного!

«Анну Кареніну» я ще не читала, але книжка дійсно була «широкою», мов півцеглини.

Після спілкування з маминою подругою я ходила в піднесеному настрої, адже вже мріяла й собі «писати книжки», тільки не знала як. І цей майстер-клас здався мені дуже корисним. А жінка – небожителькою.