Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Сьогодні, їдучи на роботу, я навмисне почала звертати на це увагу. Поки доїхала – щонайменше троє лишили свою позначку під ногами перехожих. Голосно, майстерно (від одного пана в шкіряній дублянці навіть довелося відскочити!) і ніби – «між іншим». Ні, напевно, у цьому щось таки є. Можливо, є така книга: «Історія сякання і його вплив на функції чоловічого організму», котру читають на ніч хлопчикам з усіх верств населення. Адже я точно помітила, що сякаються не тільки бомжі. Всі. І ті, хто носять елегантні костюми, також. От він іде, такий красивий, у бездоганно випрасуваних штанах і чомусь не відчуває своєї маскулінної суті. Що робити? Піти до найближчого скверу, сховатися за дерево і показати (ну, цю саму суть) переляканим школяркам – якось неінтелігентно. Мабуть, саме цієї миті розпачу в нього й починається збуджене свербіння в носі. Ніс іде на виручку господарю, і той від радості мало не ляскає себе по чолу: звісно ж! Негайно! Сякатися! Прямо тут, у цьому набридлому натовпі, що заклопотано прямує до входу в метро, серед цих жінок і дітей, серед яток з речами, посеред усього білого світу! Довести, що ти – є. Що ти – чоловік, що маєш право залишати свої сліди на асфальті, котрі всі будуть шанобливо обходити стороною! Свербіння посилюється, і настає мить великого піднесення: р-раз! – і набридлий натовп жінок і дітей сахається.

Що й слід було довести.

– Мамо, я теж так зможу? – захоплено питає малюк.

– Звісно, синку, – з ніжністю відповідає матуся. – Виростеш – зможеш…

Ось воно. Через стільки років я нарешті зрозуміла, що мала рацію: мами таки навчають хлопчиків цього мистецтва.

А якщо серйозно, мене жахає балакучість чоловіків. Вони невпинно розмовляють. Набагато більше, ніж жінки. Не вірите – просто почніть звертати на це увагу, і ви такого наслухаєтесь…

Щоранку я роблю такий дослід: підраховую, скільки мужиків сидить у маршрутці – ця кількість завжди перевищує кількість жінок, що не встигли зайняти сидіння. Завжди. Я дослухаюся – про що вони говорять: пиво і «вчорашній вечір», часом – гроші, часом – «тьолки».

Лякає, що вони брешуть і пліткують, лежать на диванах, марнують своє і чуже життя. І дуже – просто шалено! – люблять себе.

Це несправедливо… Мені здається, що саме чоловіки поволі позбавляють світ любові, прибирають її з найдальших кутків, мов сміття…

Це велика й печальна тема. Вона печальна для всіх. І її важко переформулювати…

Приблизно так я думала, перебравшись із велетенської квартири на околицю Троєщини, у якій і почала писати цю книжку.

Не знаючи, що згодом напишу так…

…У Києві на вулиці Івана Кудрі, на розі непоказного будинку, висить меморіальна дошка: «Тут жила Ніна Миколаївна Грін». Так, дружина Олександра Гріна мала й такий тимчасовий прихисток, у квартирі своєї подруги Юлії Первової, дисидентки та правозахисниці.

Багато років ця дошка висіла нелегально: її виготовили та встановили за власні кошти прихильники творчості Гріна і друзі Ніни Миколаївни та Юлії Олександрівни. Протягом багатьох років, у дні народження цих видатних жінок, тут збираються ті, для кого «Пурпурові вітрила» стали другою біблією. І ті, кому пощастило бувати в цій квартирці на першому поверсі.

Мало хто нині знає, що Ніна Миколаївна, прототип усіх героїнь Олександра Гріна (зокрема й Ассоль), жила і в Києві. Мало хто знає майже детективну історію, як кілька хлопців на чолі з Юлією Первовою, попри суворе переслідування КДБ, вночі виконали її останню волю: перепоховати поруч із чоловіком на кладовищі в Старому Криму.