Ирэн Роздобудько - Одного разу…

– Солодощі! (Сміється.) Цукерки, шоколад! Дуже люблю приймати ванну – можу годинами ніжитись у теплій воді! А якщо серйозно, я обожнюю своїх дітей (у Шерон троє прийомних хлопчиків – семирічний Роан, трирічний Лейрд та малюк Квінні), свою величезну родину – у мене двоє братів і дві сестри, купа племінників. Коли ми всі разом збираємося на Різдво – це для мене найкраще свято. Стільки галасу, стільки подарунків! Нещодавно в сестри народилася дитинка і я плакала від щастя! (Шерон багато років лікувалась від безпліддя, але народити власну дитину їй так і не вдалося.) Я люблю великі родини, для яких можна спекти навіть дві-три святкові індички! Я люблю прокидатися рано-вранці, поки вдома тиша, йти на кухню, вмикати кавоварку. Я п’ю каву, дивлюсь у вікно та шаленію від щастя, думаючи про те, що за кілька хвилин прокинуться мої хлопчики й будинок наповниться таким гомоном, від якого ніде сховатися. Але це – щастя. Я не хочу, щоб у світі були нещасні діти! (Шерон очолює благодійний фонд допомоги дітям-сиротам та безпритульним усього світу.) Тепер материнський інстинкт для мене найголовніший! (Сміється.)

– А чи завжди треба прислухатися до своїх інстинктів?

– Принаймні я завжди прислухалася! Щоб відчувати гармонію життя.

– У шлюбі з Філом Бронштейном була ця гармонія?

– Принаймні доти, доки я не побачила його в товаристві кількох блондинок…

– Невже якісь інші «блондинки» могли затьмарити Шерон Стоун?

– (Сміється.) Блондинки не завжди бувають такими дурепами, якими їх показують у кіно!

– Білий – ваш улюблений колір?

– Так. Адже це колір… моєї домашньої піжами! Я її дуже люблю. Розкрию секрет: я можу носити прикраси від найкращих фірм, бути весь час на людях у вишуканому вбранні й скрізь та завжди, як то кажуть, «тримати обличчя». Але коли я повертаюся додому, то одягаю те, у чому мені справді комфортно і затишно: своє найулюбленіше вбрання – піжаму. Це означає, що я – вдома, що за мною ніхто не спостерігає. А якщо вдається в такому вигляді проходити вдома хоча б день – о, це така насолода!

– Чого ви ще хочете від життя?

– Найбільш за все я хочу бути доброю матір’ю. Якщо я дам своїм дітям все те, чого вони потребують, я буду відчувати себе найщасливішою в світі!

– А для себе?

– Щоб мене любили… – І додає: – Глядачі…

Але мені здається, що вона хотіла сказати зовсім інше…

«Жінка, яку не люблять, – мертва жінка…» – сказала якось Габрієль Шанель. Я гублюся, коли бачу мільйони безневинних небіжчиць перед собою. Я думаю про те, якби була чоловіком – любила б усіх жінок і ТАК, аби вони ніколи не відчули себе скривдженими. Це дійсно складне завдання – не бути покидьком. Але воно – цікаве. Шкода, що чоловіки цього не розуміють. Шкода, що вони такі нудні. Шкода, що їх так мало. Майже нема…

«Недодєлана» чоловіча хромосома поволі робить свою чорну справу. Світ змінюється, перетворюється на суспільство безстатевих андрогінів.

Дедалі частіше мені корить запитати у якоїсь пари, що йде вулицею і голосно свариться: «Навіщо ви разом?…»

Хоча я не люблю слухати розмови розчарованих чи нереалізованих у коханні жінок. Я хочу вірити, що небалакучі, самодостатні, відчайдушні, сильні, розумні, сміливі, горді чоловіки існують не тільки в американських стрічках на кшталт «Легенди осені», «Касабланки» чи «У снігах Кіліманджаро». І матусі не тремтять над ними, видаючи з родинної каси двадцять гривень «на кіно»… А дружини не нишпорять по кишенях у пошуках «заначки». Краще хай подають патрони…

…коли я була маленькою, то уважно за всім спостерігала. І все помічала. Навіть найменші дрібниці. І в мене виникало багато дивних запитань, які я ставила вчителям і за які мене виганяли з класу. Одного разу, наприклад, я запитала, чи ходив до туалету дідусь Ленін…

Одне з таких запитань теж було досить дивним: чому чоловіки сякаються на асфальт, міркувала я, спостерігаючи за цим, як мені тоді здавалося, «суто чоловічим ритуалом». Ось іде вулицею дядько в капелюсі, з портфелем у руці і – р-раз! – затиснувши одну ніздрю, випорожнює другу просто на землю. Але чомусь не собі під ноги – а якось так навскіс, з «дальнім прицілом». Пам’ятаю, що тоді, у дитинстві, я була впевнена, що мами хлопчиків спеціально вчать їх робити саме так. Що в цьому є щось особливе і навіть таємниче, якась приналежність до чоловічої касти. Адже жодній жінці й на гадку не спаде повторити цей віртуозний трюк.

Я давно виросла, але в такому виді спорту, як сякання чоловіків на асфальт, нічого не змінилося. Може, у цьому є щось сакральне?