Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Гей! — озвався хтось із-за огорожі.

— Гей! — відповів я.

— Чому ти спізнився?

— Я спізнився?

— Бачиш, забув. Хтось є з тобою?

— Молодий поет і пес.

— То заходьте. Чекаємо.

Ми перелізли через діряву загорожу. За метровою сливою стояла Людина в старому плащі і в капелюсі з перами. Одягнена так, як ходили дівчата двадцять років тому.

— Печемо власну картоплю з городу, ворожимо на вуглях і згадуємо Казя. Бо сьогодні річниця нашого шлюбу.

— Твого з Казьом?

— Мого з Казьом. Не пам’ятаєш?

Я пам’ятав, що Казьо помер багато років тому. Вона взяла мене за руку, повела до вогнища. Ми йшли алейкою, вузькою, наче кладка, поміж городами завбільшки з клітку для птиці. Від Палацу культури линув фіолетовий, ніби від блискавки, що завмерла навіки, блиск військових прожекторів. Йшли повз кущики порічки, плантаційки малини, могилки грядок із цвітною капустою, морквою, часником. Повз деревця, на яких не помістився б навіть голуб, але вони родили здрібнілі плоди, кожне підперте гілкою чи засохлим бадиллям. Ми увійшли в тепле коло багаття, з якого вітер відривав іскри і ніс їх у дедалі щільнішу темряву.

— Власне кажучи, я кваплюся, котра година?

— Рання. Скоро сьома. Дивися, впізнаєш?

Довкола вогнища сиділо кільканадцять жінок. І здалося мені, що це сон, що я уві сні підбиваю грішний підсумок сумління. Бо все це були жінки, яких я колись кохав і з якими, сором казати, жив. Одних кохав драматично й напружено, інших — бо так вийшло і не годилось інакше, а ще інших — наївно, з острахом і ощадливо, ніби вживаючи якийсь підступний еліксир. Жив із ними всіма теж по-різному, по всій країні і в деяких куточках Європи, часом успішно, частіше ганебно, або й донині сам не знаю як.

Я дивився на них із побожним страхом. Усі вони вдови, розлучені, старі панни з бурхливим минулим. Слава Богу, що жодна не знає про іншу всієї правди, тож, може, якось уникну викриття і лінчування. Але що вже лінчувати після стількох років, яких, можливо, й не було зовсім.

Ледь помітно вклоняюся, щоб не привертати до себе уваги.

— Сідай, — каже Уля, в якої колись були перса без сосків, гарний бюст, позначений індивідуальністю.

Украй схвильований, я всівся на холодному камені. Пікусь вивалив язик за моїми плечима, з цікавістю роззираючись. А Тадзьо зі Старогарда вже правив Малгосі примітивні компліменти, які вона слухала з захопленням.

— Ось, це твоя порція, — сказала Рена, з якою колись пішло кепсько, і подала мені скляночку, наповнену по вінця. — Чекала тебе, аж вихолола.

— Ну, то за Казика, — салютує своїм звичаєм Люцина.

— І за тебе, — додаю.

Я не повинен пити, але вип’ю. Вони вже під мухою. Кілька порожніх пляшок поневіряється під кущами. Боже, зроби так, аби вони не поверталися до минулого, аби не чіпали тих меандрів алюзій, тих феєрверків невідповідних любовних зустрічей. Палац культури, ніби набряклий член, непристойно світив у низьке захмарене небо. Над Віслою бризнула перша пробна ракета.

— Я бачила тебе недавно на вулиці, — сказала Лідка, яку колись я тягав по всіляких повітових готелях.

— Так, іноді я ходжу по вулицях.

З мороку виринає обличчя Касі.

— Чому ти ховаєшся в кутку? Ходи до нас. Дамо тобі гарячу картоплину.

Ця Кася мала такий апетит, що замалим не загнала мене в безсилля.

Завжди їй було мало. Люди, я справді кохав її, бо сентиментальний і підлеглий інстинктам природи. І нічого осудливого немає в цих проблисках моєї засоромленої пам’яті. Просто життя було життям.

— Може, поспіваємо? — пропонує Оля, що мала золоте волосся й чорне хутерко.

Я закрив повіки, аби вже нічого не згадувати.

— Здуріла. Відразу ж Примчить міліція. Сьогодні не можна співати просто так.

На щастя, вітер дедалі частіше зазирає до цього міні-саду. Шелестить деревами так, наче вони справжні, відриває листочки й несе їх у бік тьмяно освітленого вокзалу.

— Маєш якусь дівчину? — спитала Рися, про яку краще не згадувати.

— Дай спокій! — відповів я. — Надходить страшна ніч.

Вона схилилася й поцілувала мене коло вуха.

— Я дуже тебе кохала.

— І я тебе.

— Ти це сказав якось так банально.

З неприємної ситуації мене порятував Тадзьо. П’є на брудершафт із Люциною. Вони цілуються стримано, але я вже нічому не вірю.

— Ти якось мені снився, — крикнула з того боку вогнища Кася.

— Ого, і в якій ситуації? — запитує котрась.

— А не скажу, вгадайте.

— Дівчата, за ваше здоров’я! — підняв я недопиту склянку.