Петер Хьоґ - Тиша

Вона взяла його на руки й понесла в дім, поклала в ліжко, він почув, як вона піднімає лампове скло і задмухує ґніт.

Йому не спалося. Він лежав у темряві і думав про смерть. Він боявся померти.

Значить, те, що він розповів Стіне, не було правдою. Звучання Всевишньої не зробило його безстрашним. Усе було зовсім інакше. Лежачи в темряві, він відчував страх.

Раптом почувся звук — зовсім близько, це була мати.

Вона сіла на край ліжка. Він чув ніжний звук тканини її нічної сорочки. Він знав, що якби до нього повернувся зір, то її сорочка здалася б йому витканою з місячного світла.

Можливо, це не була якась певна ніч — він чудово розумів, що таких ночей, мабуть, було багато. І все одно — йому уявлялася одна довга ніч.

Вона сиділа довго, не кажучи ні слова, просто тримала його за руку. Потім вона тихо заспівала — вона часто співала, але йому вона не співала із самого його дитинства.

Вона заспівала, і знову виник той звук, який був йому незрозумілий. Він був могутнім — більшим, ніж це можливо для однієї людини. І пронизував усе навколо. Каспер визначив його. Це була максимальна гучність любові матері до своєї дитини. І не просто однієї матері. Любові всіх матерів до своїх дітей.

Можливо, він задрімав. І потім прокинувся. Можливо, він був у лікарняній палаті. Можливо, це була інша ніч з матір’ю.

Вона більше не співала. Вона розповідала.

Про своє дитинство. Про тварин, які жили в її сім’ї і про яких вона чула від родичів.

— У моєї мами, твоєї бабусі, — сказала вона, — був номер, де вона була білою клоунесою, — в Австрії, до і після війни. У номері брали участь собаки. Серед них був один тер’єр. Вона привезла його із собою в Данію. Пам’ятаю одне з його цуценят. Коли ми з ним бігли у високій траві або через поле, йому доводилося через кожні п’ять метрів високо підстрибувати, щоб бачити мене.

Вона говорила, а Каспер услухався в її голос. Він чув тих артистів, про яких вона розповідала, він міг визначити їхню тональність. Він несподівано зрозумів, що у всесвіті від звуку кожної людини є доступ до всіх інших звуків.

Він зрозумів, що тих, про кого розповідає мати, вже немає серед живих. Бабуся померла. Собака помер. Люди померли. А проте голос його матері був дверцями, що вели до їхнього звучання. Йому було це чутно. Але він цього не розумів.

— Була у мене подруга, — продовжувала Хелене Кроне, — Карен, ми були ровесницями.

Каспер прислухався до цього імені. Він відчув, що тільки для того, аби програти один конкретний спогад, пам’ять привела його до цього імені.

— Це через неї я змінила натягнутий канат на вільний дріт, — говорила Хелене Кроне. — Тієї зими ми влаштувалися біля Хольте. За нашим табором був кар’єр з видобутку мергелю, Карен умовила мене перебратися на той бік в сажі для риби. Над кар’єром була натягнута мотузка. Вона сказала, що хоче навчитися ходити по дроту. Ми не вміли плавати. Дорослі дізналися про наші плани. І злякалися. Було вирішено, що нам треба навчитися плавати. Найближча купальня була біля озера Фуресеен. Ми їздили туди велосипедом, проїжджаючи повз Гаммельгор і Скоубрюнет. Якось Карен сказала: «Тобі треба зустрітися із сестрами». Сестри жили в монастирі біля одного з озер. Виявилося, що монастир — це просто великий будинок. Нас пригощали чаєм із сухим печивом. Яке розмокало, коли ми опускали його в чай. Я там познайомилася з однією жінкою, мені вона тоді видалася старою, але їй було, мабуть, років п’ятдесят. «Ти хочеш щось запитати?» — поцікавилася вона.

Я відчувала до неї довіру. Від неї приємно пахло. Якщо від дорослої людини приємно пахло, я завжди відчувала до неї довіру.

Хелене Кроне засміялася в темряві, приглушено, щоб не розбудити чоловіка. «Так, — відповіла я, — я хочу про дещо запитати. Іноді я боюся, що світ — це сон». «Що кажуть дорослі? — спитала черниця. — Коли ти запитуєш їх про це?»

Вона сказала «дорослі». Не «батько і мати». Вона розуміла, як я дивлюся на світ. «Вони кажуть, щоб я ущипнула себе за руку. Вони кажуть, що коли буде боляче, значить, я не сплю».

Черниця вмочила печиво в чай. Повільно. Можливо, вперше я бачила дорослу людину, цілком позбавлену нетерпіння. «І що ти про це думаєш?» — запитала вона. «Я думаю, а що, як те, що мені боляче, — також сон?»

Не думаю, що вона мені відповіла. Але коли ми зібралися додому, вона провела нас до того місця, де ми залишили велосипеди. На них були справжні гумові шини, хоча точилася війна. У цирку був цілий склад коліс — для трюкових велосипедів.