Петер Хьоґ - Тиша

— І все-таки, — промовив він, — начебто чогось бракує.

Вони стояли біля самісінької води. Далеко-далеко — десь на суші — він бачив своє тіло. З підключеними приладами, що реєстрували поступово затухаючий електричний сигнал.

— Можливо, Клари-Марії, — припустила вона.

— Можливо.

Слух його неймовірно посилився — і він почув тиху дівчинку. І другу дитину. Він не міг визначити місцезнаходження джерела звуку — всі координати були розмиті. Але якщо судити з дихання дітей, вони спали. Він міг би довго стояти і слухати, напевно, цілу вічність. Не так уже часто йому в житті доводилося прислухатися до сплячих дітей.

Він зрозумів, що скоро їх розбудять і змусять кудись іти. У якомусь сенсі це буде не просто скоро, це відбувалося вже зараз. Він чув не тимчасову послідовність, він чув усі події одночасно.

Він зрозумів, що саме він іще не встиг зробити. Щоб його життя стало цілісним, щоб завершити виставу, щоб можна було покинути манеж з почуттям виконаного контракту. Йому треба захистити дітей і винести їх на руках у нічну прохолоду.

Він поклав собі жити.

І вирушив назад до свого тіла. Синя Пані супроводжувала його.

Він не чув, щоб вона посміхалася. Але йому здавалося, що він чує якийсь призвук задоволеності. Неначе все відбувалося так, як вона глибоко в душі хотіла. Це дратувало його. Не дуже приємно, коли тобою маніпулюють жінки. Той, хто повертається у своє тіло, повертається, на жаль, і до складових своєї особистості.

— Добре відомо, — сказав він, — що той, хто наближається до духовного перелому, іноді переживає сильний фізичний біль.

— Добре відомо, — відповіла вона, — що у забіякуватих котів багато вибитих зубів.

— Я не можу залишити свою публіку, — продовжував він. — Я встиг узяти участь в одному американському ток-шоу, на CBS, — до того як мене занесли до чорного списку. Це шоу подивилися двадцять мільйонів глядачів. Я все ще чую, як вони заходяться плачем. І просять da capo [68] Знову, ще раз (італ.). . І взагалі, хіба це не те, що ви розповідали про святих? Вони поверталися, щоб порадувати віруючих?

— Їм було чим їх порадувати. А у тебе є чим?

На мить він обурився. Як вона може таке говорити! Душі, що дослухається до неї, душі, що покинула своє скалічене і вмираюче тіло.

— Спершу, — заявив він, — я порадую їх своєю скромністю.

Почувши це, вона все-таки різко зупинилася. Він відчув задоволення. Якщо ти можеш заткнути рота — хай навіть на хвильку — освіченим монастирським начальникам у їхньому нефізичному, втіленні, то, швидше за все, ти не зовсім мертвий.

Він повернувся у царство болю.

Він був усюди. Паралізуючий, що одночасно спричинював оніміння по всьому животу. Невідступний, пульсуючий, одночасно глухий і ріжучий біль струсу мозку. Гарячий біль від запалення навколо перелому. Неприйняття організмом чужої крові. Біль, коли зубний лікар вставляв на місце вибиті зуби. І продовження цього болю, коли зуби почали приживатися.

Лише на короткі відтинки часу йому вдавалося підтримувати себе при пам’яті. У цей час він молився. На слова у нього не було сил, він просто віддався в руки людей, що оточили турботою його тіло, прагнучи ще далі — до великої турботи Всевишньої.

Коли-не-коли він розплющував очі. Іноді він бачив африканку. Іноді — Синю Пані. Потім знову відпливав кудись геть, у напрямку до моря. Але щоразу повертався.

Хтось приніс йому води, у роті все горіло. Він побачив, як повз нього пропливають білі коридори. Відчинилися якісь двері — важкі звукоізолюючі двері з гумовим ущільненням. Його завезли до кімнати.

Він не міг повернути голову. Але його ліжко регулювалося, і африканка трохи підняла верхню частину його тіла. Він був у монастирській келії.

Він відчув себе вдома. Десь там, у реальному житті, можна подавати обід на розмальованому синьо-білому сервізі на дванадцять персон. Жити на віллі, обставленій честерфілдівськими меблями, де стоять дві стереосистеми, три телевізори, вісімсот книг, які ніхто ніколи не перечитуватиме, і зберігаються сорок вісім пляшок червоного вина — до брильянтового весілля. І стільки припалого порохом мотлоху в підвалі, що доводиться гарячково підшукувати більший будинок. Тоді як будь-який цирк і дев’яносто п’ять відсотків циркових артистів ніколи не зв’яжуться ні з чим, що не можна спакувати й перевезти за півдня. Кімната, в якій він опинився, цілком відповідала цирковому ідеалу. Ліжко, стіл, раковина, двері, що відчинилися на маленький балкон з видом на озеро. Нічого зайвого.