Петер Хьоґ - Тиша

Вона погладила мене по голові. «А якщо це сон, — спитала вона, — тобі б хотілося прокинутися?» «Тільки якщо я точно знатиму, що там будуть тато і мама», — відповіла я.

Вона засміялася — тихо, доброзичливо, я не зрозуміла з чого. «Рада буду тебе бачити, — сказала вона. — Якщо зберешся до нас іще. Будь-якого часу. Приходь разом з Карен».

Але я так і не зібралася до неї. Аж поки прийшла з тобою до церкви на вулиці Бредґаде. До неї. Черниці. Матері Рабії.

Він прокинувся, на ліжку біля нього хтось сидів. Спочатку він вирішив, що це його мати. Але це була африканка.

— Скільки я вже тут?

— Два тижні. У вас була висока температура. Інфікована рана. Вам кололи пеніцилін. Зараз уже краще.

Він не спитав про Клару-Марію. Він чув напругу в її системі. Поряд з ліжком стояло складане інвалідне крісло.

— Сигнал, — пробурмотів він, — звук, одного разу відісланий, ніколи не затихає. Він переміщається, досягаючи околиць всесвіту. Він може змінити стан, з механічного коливання перейти в теплове випромінювання, у світло, але імпульс залишається. Я чую інших людей, деяких людей, навіть коли їхнє тіло далеко від мене. Я відчуваю, що якась частина їхнього звучання знаходиться в межах чутної ділянки частот. Друга частина — ультразвук. І ще Одна — інфразвук. А якась частина взагалі не має ніякого стосунку до фізики. Я чую Клару-Марію. На неї хтось тисне. На межі того, що може винести її система. Навіть її система.

— Ніхто не може чути на такій відстані.

— Розлука. Їй страшно від розлуки. З вами. Зі мною. З чимось мені невідомим. Вони можуть вивезти її.

Вона не могла сполотніти — для цього вона була надто темна. Але він чув, як німіє поверхня її шкіри.

— Поліція не може більше нічого зробити, — сказав він. — Ви не можете більше нічого зробити. А я можу. Якщо ви мені допоможете. Але нам треба звідси вибратися.

— Вам не можна вставати.

— Допоможіть мені перебратися в інвалідне крісло. Люди робили великі справи, будучи в інвалідному кріслі. Гокінґ, Айронсайд, Ірено Фуентес.

Її вже не було поруч. Дві черниці зайняли її місце.

Десь віддалік він почув гучне биття пульсу. Можливо, то був його власний. Він поринув у забуття.

Клара-Марія сиділа поруч з ним. Спочатку він вирішив, що це реальність, і дуже зрадів, — напевно, вона втекла. Тут він помітив, що вона сидить на церковній лаві. А в його кімнаті не було церковних лав — мабуть, це галюцинація, спогад. Але іноді саме спогади підтримують у нас життя.

Вона сиділа до нього боком. Як сиділа під час їхньої третьої зустрічі. Третьої, і передостанньої.

Це було за два тижні до від’їзду в Іспанію. Він вирушив на вулицю Бредґаде, до церкви Олександра Невського. Церква була зачинена, на дверях висіла табличка, що сповіщала: церква, російська бібліотека і лазня відчинені для відвідувачів двічі на тиждень. Він знову поїхав туди наступного дня. Спочатку здавалося, що він єдиний відвідувач. Церкву йому показував чоловік із сивим волоссям, бородою і сильним російським акцентом.

Акустика церкви мала цілком незвичайну для церков м’якість, він відзначив, що її сміливо можна включати до книги Беране «Концертні зали й оперні будинки. Музика, акустика та архітектура» — його улюблене читання нарівні з мейстером Екхартом, вельми приємна акустична порнографія. У старому, що показував йому церкву, відчувалася якась невластива чоловікам сумирність. І водночас утома.

Простуючи до виходу, Каспер услухався в тишу.

— Хтось є ще в будинку, крім нас із вами? — спитав він.

Обличчя старого було непроникливим. Каспер повторив запитання.

— Нікого. Тільки дитина.

Каспер повернувся назад. Клара-Марія сиділа прямо перед вівтарем. Очі її були заплющені. Він простояв за її спиною, напевно, хвилини дві.

— І у що це ти втупив очі, кузене Гас? — запитала вона.

Вони пішли назад до старого. Біля виходу Каспер дістав тисячокронову купюру, повільно склав її і засунув у карнавку для пожертвувань.

— Хто тут усім керує, — спитав він, — хто вища релігійна влада?

— Церква належить до Білоруського патріархату.

Каспер чекав. Старий озирнувся. Ніби для того, аби впевнитися, що навколо справді нікого немає.

— До революції ця парафія підпорядковувалася митрополиту Московському. Потім виникли розбіжності.

Тепер за його втомою Каспер почув смуток.

— А інші парафії в Данії?

— Вони належать до інших синодів.

— Їх не виключають? Не відлучають від церкви?

Чоловік відчинив двері.