Петер Хьоґ - Тиша

— Це ґлеґ? — запитав він.

— Саке.

— Бережи себе, — сказав він.

І повісив слухавку.

Таксист висадив його біля Странваен, він тихо відчинив двері вагончика. Стіне спала, він сів на стілець і став услуховуватися в її сон. Вона спала цілком спокійно — йому не було чути її снів.

Він просидів так хвилин п’ятнадцять. Потім вона прокинулася й сіла. Вона завжди прокидалася як кішка: тільки-но — глибокий несвідомий стан, а наступної миті — цілковита присутність.

— Я хочу тобі дещо розказати, — почав він, — і поставити кілька запитань. Це забере якийсь час.

Вона дотяглася до телефону й повідомила, що на роботу сьогодні не прийде. Ніяких тобі вишуканих пояснень, які могли б полегшити життя людині на тому кінці дроту, просто лаконічне формулювання — і нічого більше.

Вони поїхали в південному напрямі, звернули із шосе біля Беллев’ю, залишили машину біля станції. Обійшли парк Баккен з півночі, не перекинувшись ані словом, потім проминули Вовчі долини, пройшли вгору галявиною у бік Оленячого ставка, обігнули палац і сіли на лавку перед спуском до моря.

На галявині не чути було властивого природі сухого звуку, можливо, через дерева, можливо, через блискучу поверхню Ересунна — тиха гладінь води для звуку тверда як камінь — акустика тут була як у концертній залі: всі поверхні тверді, відбивальні.

Мартінус колись сказав, чи написав, що галявина перед Ермітажем — це земне відображення духовного явища з кращого світу. Цієї миті Каспер його добре розумів — перебуваючи там, де вони зараз сиділи, можна змиритися із звуком Шарлоттенлунда і Хеллерупа, а потім — і зі звуками великого міста.

— Коли мені було дванадцять. років, я зламав хребта, — почав він. — Я виступав у класичному номері з бочками. Ти заплигуєш із зв’язаними ногами й зав’язаними очима на піраміду з дев’яностосантиметрових бочок, на висоту приблизно восьми метрів, усі тобі аплодують, потім ти стрибками сходиш униз і під кінець робиш повне сальто вперед. На висоті метрів шести я стрибнув не туди, розбив бочку, вдарився об наступну, вся конструкція завалилася й поховала мене під собою. Це були тридцятикілограмові пивні бочки із заводу Карлсберґ — я зламав хребет і стегно. У Державній лікарні сказали, що я ніколи більше не ходитиму і решту життя мене доведеться годувати з ложечки і що решта ця може виявитися досить короткою. Вони зачинили обоє дверей, перш ніж повідомити це моїм батькам, але я все одно все чув.

Він відчував її співпереживання.

— Це не було страшно, — продовжував він, — це було неначе починаєш падати. Мене позбавили ваги — відчуття того, що я звичайний дванадцятилітній хлопець, який живе в середині сімдесятих. Потім була якась пауза, і під час цієї паузи я вперше почув. Я почув лікарню, дорогу додому, вагончик, зимовий квартал — як ніколи раніше не чув. Не тільки самі фізичні звуки, а й те, як вони зв’язані. Ми, як правило, не чуємо світ такий, який він є. Ми чуємо відредаговану версію. Ті звуки, які нам подобаються, ми витягуємо на перший план. Стук і дзвякіт у касі, коли підраховують виручку. Фанфари, що сповіщають про вихід маленької принцеси цирку, в яку всі закохані. Вирування восьми сотень чоловік у переповненому шатрі. Але ті звуки, які ми не хочемо чути, ми від себе відштовхуємо. Звук розриваного шкіряного кріплення на парусині. Звуки переляканих коней. Звуки вбиралень. Тих серпневих поривів вітру, які означають кінець літа. А решта звуків нам нецікава, ми їх притлумлюємо: звуки транспорту, міста, буднів. Так уже влаштовано наш слух. Позаяк у нас завжди є якісь плани, позаяк ми завжди кудись поспішаємо, і хлопець дванадцяти років — не виняток. Але у мене раптом не виявилося ніяких планів, мене їх позбавили. І вперше я почув якусь частину світу live, невідфільтровану, без сурдинки.

Він побачив, що очі Стіне посіріли. Хоча вони бували й іншими. Бірюзовими, зеленкуватими. А іноді плямистими.

— Якщо ти по-справжньому слухаєш, то всі звуки починають шикуватися за темами. Вони не випадкові. Ми живемо не в хаосі. Хтось намагається щось виконувати. Намагається грати якусь музику. Всевишня. Так я це назвав. Це ім’я, яке я дав композиторові. Що створює цю музику. Я пролежав три місяці, і тут виявилося, що є поліпшення, і зі мною почали займатися гімнастикою. Але саме одужання залишилося в моїй пам’яті лише слабким спогадом. Раділи в основному близькі. Я ж був зайнятий іншим. Знову і знову, ненадовго, завжди ненадовго, завжди лише на мить, відчувати своє тіло і чути нічим не притлумлений світ. Це стало головною метою. Хоча тобі всього лише дванадцять років, хоча тобі й бракує слів усе це висловити, але ти знаєш, що решту життя тобі призначено тепер слухати по-справжньому. Прагнути до точного відтворення світу. Чути його таким, яким він є насправді. І разом з цим прагненням виникає страх, що нічого у тебе не вийде. Минуло двадцять років. Півжиття минуло. А я не набагато просунувся.