Петер Хьоґ - Тиша

Це було важливо для неї, це мало вирішальне значення, голос її став зовсім глухим — низьким і напруженим.

— Дуже добре розумію, — відповів він. — Ти хочеш знайти партнера, в якому не буде ніяких суперечностей і який буде вичерпним. А поки що задовольняєшся мною.

Він підповз до неї упритул. Схопив за плечі. Звучання її змінилося, воно стало смертельно небезпечним.

— Десь глибоко в душі ти здатний на насильство, — сказала вона. — Тобі треба щось із цим зробити. Або ти мене більше не побачиш.

Він підвівся і пішов до передпокою. Це була єдина можливість відійти від неї якнайдалі — на двох десятках квадратних метрів. Якщо не залізати в холодильник. Природа відмовилася від Моцарта. Вітер у голках ялин звучав як діаманти в келиху.

Він був у полоні її звучання, у полоні її запахів — немов кісточка в персику.

Вона стояла у дверях.

— Самота, — прошепотіла вона, — чому вона не має права на існування?

Він не розумів, про що вона говорить. Він не розумів таких несподіваних переходів. Море знову виглядало інакше. Одночасно він почув усі її колишні настрої. Любов, печаль, бажання, розчарування.

Він надягнув халат. І капці. І вийшов на вулицю.

Він пройшов кілька кілометрів по Странваєн, потім він замерз і зайшов до готелю «Рунґстед». Хлопець за стійкою тримався гордо і з гідністю, викликаючи в пам’яті образ «Маленького сурмача» [61] Герой патріотичного вірша X. П. Хольста. . Не відчувалося найменших ознак несхвалення — ні щодо сандаль, ні до халата.

— Позаду, вночі, — пояснив Каспер, — лишилася жінка, потяг якої пішов. А я забув удома свою кредитну картку. У вас є вільний номер з видом на море?

— Ваше обличчя, — відповів хлопець, — не менш переконливе, ніж готівка.

Тієї ночі він не спав, він сидів і дивився на воду. Коли настав ранок — як звук, але ще не як світло, він спустився вниз. Хлопець стояв там, де Каспер його залишив.

— У отців церкви було гасло, — сказав Каспер, — credenti et oranti, не знаю, як добре ви знаєте латину, але це означає: «Хай твоя молитва керує тобою». Сьогодні вночі я не спав і молився, і я зрозумів, що насправді потяг ніколи не відходить. Насправді всі ми, так чи інакше, все життя живемо на пероні з тими, кого ми любимо. Що ви скажете на це?

— Мені п’ятнадцять років, — сказав хлопець. — Яз вдячністю вбираю життєву мудрість. Але це не означає, що я відмовлюся від п’яти крон чайових. Коли ви перекажете гроші на наш рахунок.

— Ви отримаєте більше ніж п’ять крон, — пообіцяв Каспер. — Якщо викличете таксі. І дасте мені у борг грошей.

Хлопець набрав номер таксі і замовив авто.

— Вони хочуть знати, куди ви поїдете.

Каспер сподівався, що скаже: «По Странваєн».

Але чомусь вимовив зовсім інше.

— У місто, — сказав він. — У самісіньку темінь району Нерребро.

Квартира Стіне містилася на вулиці Шелландсґаде, на дев’ятому, й останньому, поверсі. Він попросив таксиста почекати. Біля під’їзду йому трапилося кілька суб’єктів напідпитку, вони задумливо огляділи його капці й халат.

Ліфта в будинку не було, останні прогони він долав поволі, її звучання чулося всюди. Він зрозумів, що був знайомий лише з якоюсь мізерно малою її частиною.

Він зупинився перед дверима, прислухаючись до сплячого будинку, намацав захованого над дверною коробкою ключа. Увійшовши до квартири, він знову якийсь час постояв, не запалюючи світла.

Квартира складалася з однієї квадратної кімнати, маленької кухні та маленької вбиральні — косі білі стіни, високий еркер, зовсім небагато меблів. Обстановка була не просто спартанською — вона була тюремною. А проте кімната жила.

Секрет цього частково полягав у тому, що ті деякі речі, котрі були в кімнаті, були правильно розташовані — немов камені в піщаному саду. Каспер змінив більше сценографів і реквізиторів, ніж зміг запам’ятати, і лише одиниці з них мали те, що мала Стіне. І ці деякі, так само як і вона, використовували мінімум меблів, зовсім небагато ламп і мінімум реквізиту.

Він чув відлуння її босих ніг, що ступали по дошках підлоги, він відчував деякі з її запахів. Але на решті рівнів квартира майже нічого не відкривала. Письмовий стіл із обкорованого дуба. Лампа тридцятих років дизайну Поуля Хенінґсена. Стілець. Велике двоспальне ліжко. Комод з великими, пласкими висувними шухлядами для зберігання креслень і малюнків, саме з нього він знімав мірку для шухляди у вагончику. На столі лежало письмове приладдя. Стояли два комп’ютери. На низькому столику — два принтери. На стіні — велика пробкова дошка з пришпиленими до неї листівками та конвертами. Всюди лежали шматки плавникового лісу: дерево, що стало чорним, сірим, сріблястим. Камені, підібрані на березі. Мушлі. Квіти, орхідеї — не ті, що продаються у квіткових крамницях, а скромні, рідкісні ботанічні види, які він уперше побачив тут, у неї. Невисокий стелаж з науковою літературою. На одній зі стін — килим з тонкої чорної шерсті, зі складним переплетенням геометричного орнаменту. Ніяких картин на стінах. Ніяких фотографій.