Петер Хьоґ - Тиша

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

— Її звали мати Рабія, — сказав він, — я зібрав відомості й дізнався, що вона — дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

— Я забув свої окуляри, — сказав він, — але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я — клоун Каспер Кроне — перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

— Вона відповіла тобі, — сказала Стіне. — Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, — і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

— Це я питаю, — прошепотів він. — Звідки у тебе лист?

— Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

— Ти про все дізнаєшся, — промовила вона. — Але не зараз.

— Ні, зараз, — сказав він.

— У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, — відповіла вона. — Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним — він уже більше не належав собі.

— Розкажи про лист, — наполягав він.

Він завжди недооцінював її фізичну силу. Вона вдарила його ногою, стоячи навколішках, витягнувши ногу, збоку по гомілці. Удар був такий сильний, що спочатку не відчувалося болю — лише оніміння. Ноги у нього підігнулися. У дитинстві вона лазила по деревах і гралася з хлопчиськами — він чув це. Вона схопила його руки під час падіння — у результаті він не зміг виставити їх перед собою. Він ударився об землю плечем, як велосипедисти і циркові артисти, щоб уберегти голову. І почув, як з тріском гілки ясена ламається його ключиця.

Він трохи підвівся і кинувся вперед з лежачого положення. Вхопився за її щиколотку й підтягнувся. Поповз за нею, поки вони опинилися поруч.

— Те, що ти знайшла мене, — сказав він, — на березі, це не була випадковість. Я — частина якогось великого плану, тобі від мене щось треба.

Він стиснув її щелепу. Його пальці натискали на нервові вузли за щелепними м’язами.

— Моя головна психологічна травма, — сказав він, — полягає в тому, що я не можу покластися на жінок. Жінкам завжди треба ще чогось, крім любові. Чи твого тіла. Чи твоєї слави. Чи грошей.

Вона вивільнила голову.

— Я рада, що мені не треба це більше приховувати, — сказала вона. — Що вся справа у твоєму тілі.

Він знову стиснув їй щелепу.

— Тут щось іще не так, — продовжував він. — Ти зайшла надто далеко. Зіграла виставу, яка тяглася аж три місяці. Розкажи мені, в чому річ.

Він стиснув руки.

— Ти все знищив, — сказала вона.

Раптом вона вдарила його головою.

Ось на це він зовсім не розраховував. Вона влучила в самісіньку точку. Не в ніс — від цього кров тече цівкою. І не надто високо — туди, де товста черепна кістка. А прямо над переніссям.

Він відключився. Усього на кілька хвилин, але коли він знову спромігся чути і бачити, її вже не було. Навколо нього були люди, але близько до нього ніхто не підходив. Порядні громадяни, вигулюючи своїх собак, скоса, не приховуючи люті, поглядали на нього. Він чув їхні думки: вони думали, що ось валяється черговий наркоман, назбирав псилоцибінових грибів на зелених лужках і ось вам, вирубався.

Йому ще раз доведеться відрегульовувати уявлення про самого себе. Адже він завжди уявляв, що колись обов’язково проїде парком Дюрехавен у кареті з принцесою.

Повертаючись додому, він вів машину однією рукою. Під’їхавши до вагончика, він якийсь час сидів за кермом не рухаючись. Природа грала останню частину «Kunst der Fuge». З чого він зробив висновок, що більше її не побачить.

Він пам’ятав номер телефону Державної лікарні. Йому хотілося попрощатися. Він подзвонив. Слухавку зняв сам Максиміліан.

— Це я, — сказав Каспер, — я телефоную з аеропорту.

— Значить, ми обидва збираємося в далеку дорогу, — відповів Максиміліан.