Петер Хьоґ - Тиша

Каспер заплющив очі.

— Помолімося, — сказав він. — Кілька хвилин.

Франц Фібер поставив ікону Діви Марії перед ручкою перемикання передач, мабуть, він прихопив ікону з собою з «ягуара». Він запалив перед нею плаваючу свічку. Обидва заплющили очі.

Словами, які навернулися на думку, стали «Дай мені, будь ласка, чисте серце», це була улюблена молитва святої Катаріни Сієнської, що прожила всього тридцять три роки, як і Спаситель. Каспер уже пережив їх обох на дев’ять років — чи можна вимагати більшого?

Молитва принесла із собою спогад. Каспер пригадав, як одного разу в дитинстві він заснув у «ванґарді» між батьком і матір’ю. У ті дні, коли вони переїжджали на інший майданчик, вони ніколи не виїжджали на нове місце раніше півночі. Він прокинувся тієї миті, коли батько виносив його з машини на вулицю. Він зазирнув у Максиміліанове обличчя й побачив десятилітню втому. Втому від того, що спочатку треба було працювати повний робочий день і одночасно вчитися в гімназії, потім вчитися на юридичному, і вчитися блискуче, — а після всього цього не зуміти вмовити дружину залишити цирк і все життя розриватися між двома світами: світом буржуазії і світом циркових артистів.

— Я можу йти сам, — сказав тоді Каспер.

Максиміліан обережно поклав його в ліжко. Стояло літо.

У вагончику чувся ніжний звук, що нагадував звук розтріскуваного на морозі скла, — це потріскував лак на дерев’яних поверхнях. Батько підіткнув йому ковдру і сів на ліжко.

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми їздили фургонами, і робота у нас була важка. Мені, мабуть, було років сім або вісім, як тобі зараз, і я пам’ятаю, як мене будили ночами, коли ми під’їжджали додому. Знаєш казки про людей, які щось обіцяють феям, аби тільки у них народилося дитя. Так от, я тоді собі дещо пообіцяв. Я пообіцяв, що, коли в мене буде дитина і вона засинатиме, поки ми ще не дісталися до місця, я завжди відноситиму її в ліжко на руках.

Максиміліан підвівся. Каспер бачив його так, неначе він стояв поруч з ним, і це було не тридцять п’ять років тому — це було зараз. Це Бах і хотів сказати своїм «Actus Tragicus», про це й музика, і текст: «Час Всевишньої — найкращий час», не існує минулого, тільки сучасне.

Він прислухався. Здавалося, всесвіт нерішуче вагається. Нічого не вдієш, не можна вимагати у Всевишньої спасіння.

— Стіне, — поцікавився Фібер, — звідки ти її знаєш?

Він міг би відмахнутися, міг би все заперечувати, міг би взагалі нічого не відповісти. Але він з подивом почув самого себе, який говорить правду. Один з можливих варіантів правди.

— Вона вийшла з моря, — сказав він.

Якось він сидів на приступці вагончика, була третя година дня. Вересень того року був теплий. Він намагався побороти напад якогось кроманьйонського похмілля за допомогою симфоній Гайдна. Вони набагато ефективніші, ніж симфонії Моцарта, виводили з організму шкідливі речовини, можливо, через хірургічну дію ріжків, можливо, через несподівані ефекти, а може, через здатність Гайдна створювати інтерференції, що змушують інструменти звучати як щось невідоме, послане Богом — з іншого, кращого і менш алкоголізованого світу.

У морі показався тюлень.

Тюлень став на ноги — виявилося, що це аквалангіст. Він почалапав до берега, рухаючись спиною вперед, на мілководді він зняв ласти, повернувся і вибрався на берег. Скинувши балони, він розстебнув гідрокостюм — це була жінка. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Каспер підвівся і пішов їй назустріч. У Екхарта десь написано, що хай навіть нас піднесли на сьоме небо, але якщо нам трапиться заблукалий подорожній, ми повинні негайно прийти йому на допомогу.

— Понад берегом, — пояснила вона, — дуже сильна течія. Судно супроводу стоїть навпроти Рунґстед Хаун.

— Ви опинилися на кілька кілометрів південніше, — сказав він. — Ваш жених на судні супроводу, мабуть, проливає сльози. Але машиною я довезу вас туди за лічені хвилини.

Вона глянула на нього. Неначе хотіла визначити його молекулярну масу.

— Доберусь автобусом, — відповіла вона.

Він підняв кисневі балони й ремені, вона не стала перечити, і вони пішли до шосе.

— Сьогодні неділя, — зауважив він, — автобус ходить раз на дві години. І він саме щойно пішов.

Вона мовчала, він був певен, що вона здасться. Не народилася ще та жінка, яка захоче їхати шість зупинок уздовж Странваєн у гумових шкарпетках, у костюмі з неопрену, з двома двадцятилітровими балонами, маскою і трубкою.