Петер Хьоґ - Тиша

— Ось ще чому, — зауважила вона, — у тебе так мало друзів.

Він не йняв віри своїм вухам.

— У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.

— Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.

Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.

Вона взяла його за руку.

— Це правда? — спитала вона. — Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?

Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.

— На все, крім увертюри, — сказав він. — Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.

На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.

Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.

— Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, — спитала вона, — коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?

Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.

Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, — це, зрозуміло., стосувалося і його самого.

Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло — немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.

— Неодмінно прийду, — відповів він.

Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.

— Ти хто? — спитала дівчинка.

— Я скажу вам пошепки, — відповів Каспер, — але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я — Санта-Клаус.

Діти затрясли головами:

— Ти не схожий на Санта-Клауса.

— Коли настає весна, — пояснив Каспер, — Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.

— А подарунки?

Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.

— Я не можу це взяти, — сказав хлопчик. — Мама не дозволяє.

Каспер підвівся.

— Від Санта-Клауса, — мовив він, — ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.

— А як щодо тата?

Каспер почав спуск до поверхні землі.

— Його Санта-Клаус теж укусить.

— А у мене ще є собака, — з надією сказала дівчинка.

— Шкода, — сказав Каспер. — Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.

— Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, — зауважила дівчинка.

Каспер повернувся до неї.

— Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, — сказав він, — потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.

Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.

— Санта-Клаус?

— Що?

— Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.

Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.

У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.

У темряві поплив зелений вогник, зелений колір — це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.

— Тебе оголошено в розшук, — повідомив Франц Фібер. — На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч — включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео — і тебе ніхто не знайде.